Я не знаю, для кого сьогоднішній допис. Може для мене самої. В Києві сьогодні день жалоби. Після ночі обстрілів я вчора весь день була наче зомбі. Здавалось, що й почуттів не залишилось, і болю не відчуваєш. Сьогодні виспалась і усвідомила цю цифру - 31. Кожного разу я розумію, що серед них могла бути я. А зранку, переживши нічні обстріли, встидаюсь своїй радості, що я жива, і вікна цілі. Бо хтось не пережив, а у когось нема житла. Це жахливі відчуття. Люди не повинні так почуватись.
А тим часом країни-стовпи-демократії жують шмарклі, тиснуть руку росіянам, спілкуються евфемізмами, і сподіваються, що пронесе, чи "не в їхню зміну".
Власне, на цей допис мене певною мірою надихнув вірш. Проникливий, сповнений болю і любові. Сьогодні ж п'ятниця, день для ініціативи від @lilideleopolis - #FridayPoem.
Авторка вірша - Тетяна Власова.
А колись ми, напевно, будемо згадувати все це з подивом: як ховались у темряві, як підсвічували собі поглядами, як грілися співами, звучали затято і стоголосо. Здається, сам Бог дивувався, що ми тут живі ще й досі.
Воно ж бачиш як, Боже, повелось від самого початку: ми — твої діти, яким тут нічого більше втрачати, окрім свободи, жага до якої ніколи не охолоне, окрім цієї землі, яку до крові стискаємо у долонях,
окрім дикого вміння жити навпомацки, жити наосліп. Ми — твої діти, які щоранку прокидаються вже дорослими у будинках, що стали до біса тепер тремтячими. Знищи, Господи, змія, якому ми цим завдячуємо.
Бачиш — наші міста згорілі, наші поля поголені. Але ми живі — і часом самі цим дуже здивовані. І ця річка тече, мов зіткана з нашої мови і голосів. Добраніч, Боже. Зроби так, щоб завтра прокинулися ми всі.