Багато хто уявляє бібліотеку як місце, де пил лежить товстим шаром, а єдиний звук — це перегортання сторінки. Це міф. Насправді тут іноді такий рух, що хоч відеокамеру став і знімай серіал.
Ранок: «Коли кави немає, але книжки є» О 9:00 у двері заходить перший клієнт — пані Марія, яка завжди повертає книги раніше терміну і просить «щось новеньке, щоб було і про любов, і щоб у кінці не померла героїня». Уявіть собі мій мозковий штурм у ці хвилини.
Одразу після неї — студент з піввідкритими очима, шукає підручник, який «треба було здати ще минулого року». Знаходить, червоніє, і зникає, обіцяючи «цього разу точно дочитати».
Полудень: «Тиха війна за стіл біля вікна» У нас є один стіл, де завжди найкраще світло. Існує негласна черга між кількома читачами, які його полюють. Сьогодні переміг пан Іван — він прийшов на годину раніше й просто чекав, поки ми відкриємось. Повага.
Трохи пізніше завітала молода мама з дитиною. Вона шукала дитячі книжки, а малюк за цей час встиг:
Відкрити всі шухляди на абонементі
Запитати, чи можна «жити тут»
І спитати мене: «А ви читали всі ці книжки?» Я чесно відповів, що ні. Він подивився з розчаруванням, ніби я щойно зізнався, що Діда Мороза не існує.
Післяобідній сюрприз: «Нотатки для майбутнього роману» Іноді я роблю вигляд, що працюю за комп’ютером, але насправді записую цікаві фрази, які чую. Сьогодні було кілька шедеврів:
«Мені щось веселе, але без кохання. Хоча можна з коханням, але щоб воно не взаємне».
«А де у вас книжки з рецептами щастя?»
«Чи можна здати книгу, якщо її читав кіт?»
Вечір: «Тиша повертається» До кінця дня людей стає менше, світло крізь вікна вже не таке яскраве, і можна нарешті сісти з чашкою чаю. Я люблю ці хвилини — коли можна переглянути, які книги брали, подумати, що порадити завтра, і просто побути наодинці з цим місцем.
Бібліотека — це не про тишу, а про рух. Просто він тихий. І якщо слухати уважно, можна почути цілу симфонію.