Друзі, просто не можу мовчати після того, що вчора відбулося в Україні — 29 липня 2025-го. Серйозно, це той день, який не забути. Росіяни знову накрили ударами Запорізьку й Дніпропетровську області, і, чесно, навіть не знаю, як це описати, щоб не здригнутися. Серце стискається. Зібрав для вас все, що вдалося знайти, бо мені здається, ми просто зобов’язані це проговорити. Не можна ховати голову в пісок, коли таке твориться.
Уявляєте, колонія в селі Біленке під Запоріжжям. Тюрма, так, але ж там люди, вони живі, вони мають право не стати мішенню. Туди бахнуло чотири керовані авіабомби. Їдальня — вщент, адмінкорпус — руїни, карантинка — те саме. За різними підрахунками, загинуло від 16 до 17 людей, більшість — ув’язнені. Поранених — купа, від 50 до 82, і майже половина в лікарні. Цифри скакають, але навіть мінімальні — це вже біда. Омбудсмен прямо заявив: це жахливе порушення міжнародного права. Просто подумайте: бути за ґратами, і раптом — смерть із неба. Куди бігти? Нікуди.
Відеофрагмент наслідків обстрілу
Друга історія — Кам’янське, Дніпропетровщина. Туди прилетіла ракета, вгатила прямо по лікарні. Пологове й терапевтичне відділення — все, нема. Троє загиблих, і серед них Діана, 23 роки, вагітна, чекала на першу дитину після кількох викиднів. Мені аж мороз по шкірі, коли це читаю. Вкрали у дівчини шанс на материнство. Ще 22 людини дістали поранення — і лікарі, і пацієнти, і медсестри. Це сталося вночі, коли люди спали чи боролися за життя в палатах. Це не просто чергові цифри, це люди, такі як ми з вами.
І, чесно, найбільше бісить цинізм ситуації — такі атаки саме тоді, коли говорять про перемир’я. Зеленський одразу назвав це воєнними злочинами, і тут важко не погодитись. Як взагалі можна бити по лікарнях чи тюрмах? Це ж не якісь бази, це місця, де люди найбільш беззахисні. Міжнародні медіа — від Reuters до BBC — просто киплять від злості, але, знаєте, мені здається, ці слова вже не встигають за тим, скільки болю відбувається тут і зараз.
І ще, щоб ви розуміли масштаб: у Харківській області, у Новоплатонівці, прилетіло у пункт гуманітарної допомоги. П’ятеро загиблих — просто стояли в черзі за гуманітаркою. Прийшов по їжу чи одяг, а отримав ракету. Це навіть не вкладається в голові. Просто жах.
Знаю, що вам, як і мені, це все болить і злить. Але мовчати не можна. Треба говорити, треба пам’ятати, треба підтримувати одне одного. Історії про Діану, про ув’язнених, про тих, хто прийшов по допомогу — вони мають жити в наших серцях. Бо саме через це ми не здаємось і боремося далі.
Якщо ви щось ще знаєте чи маєте, чим поділитись — пишіть у коментарях. Разом будемо думати, як допомогти, або хоча б просто підтримати постраждалих. І бережіть себе, серйозно. Зараз це, може, найважливіше.
PS: всі зображення взяті тільки з відкритих джерел.