Привіт, друзі мої з блогу! Знаєте, я тут сиджу, переглядаю новини, і раптом натикаюся на таку історію, що аж мурашки по шкірі.
Отже, сьогодні я хочу розповісти про наших Людей. Тих хто робить свою справу і навіть героїчні вчинки.
Це про те, як на Харківщині, в маленькому селі Василів Хутір біля Чугуєва, один чоловік перетворив свій особистий біль на щось світле і потрібне для малечі. Я сам батько, і коли думаю про таке, серце крається, але й гордість бере – бо ми, українці, саме такі, не ламаємося, а будуємо з руїн. Розповідаю, бо ви ж мене знаєте, люблю ділитися реальними речами, які надихають, особливо в ці важкі часи.
Уявіть: Віктор Редькін, звичайний харків'янин, волонтер з самого початку великої війни, будував дім для свого старшого сина Тараса. Тарас той – справжній герой, льотчик-винищувач, майор на МіГ-29. Закінчив Харківський університет імені Кожедуба, мріяв літати в Чугуєві, а жити тут, на хуторі. Але війна все змінила. Він пішов у бойові частини, налітав сотні годин, збив ракети, прикривав наших хлопців. А 25 вересня 2022 року, на Миколаївщині, його підбили. І знаєте що? Замість катапультуватися, він відвів палаючий літак від села, врятував людей на землі, але сам... Ех, не стало хлопця за сім днів до 26-річчя. Посмертно орден Богдана Хмельницького дали, вулицю в Харкові на його честь перейменували, меморіальну дошку в школі поставили. А зараз, вже втретє, командири пишуть клопотання, щоб Тарасу дали Героя України – заслужив, сто відсотків.
Віктор, або як його кличуть діти – дядя Вітя, не здався. Дім стояв порожній, а навколо – війна, обстріли, діти ховаються в підвалах, тремтять від кожного гуку. У лютому 2023-го вони з "Карітас-Спес" привезли гуманітарку, побачили скільки малюків на хуторі не виїхали, пережили все це пекло. І Віктор каже: "А давайте зробимо дитячий центр!" Назвали "Тарасик" – на честь сина. Спочатку там переховувалися евакуйовані, навіть вагітні жінки, дружини офіцерів. А потім – повноцінний простір для дітей.
Що вони там поробили? Постелили лінолеум, пофарбували стіни в білий – і мрія Віктора, щоб малюки самі розмалювали їх своїми малюнками про Україну, про рідний край. Заняття щосуботи, годинки по дві: ліплять з пластиліну, вирізають шаблони, малюють листочки з жилками, як справжні. Потім ігри настільні, чай солодкий з печивом і цукерками, розмови про життя – про важливе, про корисне. Діти від найменших до підлітків, і місцеві, і переселенці з Луганщини, Донеччини, навіть з Великого Бурлука недавно приїхали. Багато хто з них налякані, руки тремтіли спочатку, не могли ножиці тримати чи писати – війна ж забрала спокій, дитинство. Але тут вони оживають, дружать, сміються.
Допомагають Інна і Даша Місюра – сестри-волонтерки, з початку війни продукти і ліки розносили. Віктор їх запросив, бо спілкування в такий час – як ліки. А два місяці тому їхній дім "Іскандером" рознесло, то тепер вони самі в центрі живуть, бо нікуди йти. І продовжують з дітьми займатися, ліпити, грати. А ще рятувальники місцеві допомагають з вуличними іграми.
Там вже батут другий рік стоїть – уявіть, яка радість для малечі стрибати після всього! Тенісний стіл, басейн, спортивне обладнання від друзів з Іспанії, Amigos de Ucrania. Планують синьо-жовте покриття на підлозі, під наш прапор, щоб бігати безпечно, і турнік від Тараса повісять. Навіть кімнату для активних ігор роблять – з кіновечорами, попкорном, настолками. А ще мріють про виїзди: в зоопарк, в басейн – але потрібна допомога з транспортом, пальним.
Не все гладко, друзі. Кінець травня 2025-го – росіяни вдарили, вікна повибивало, шибки посипалися. Будинок волонтерки Даши взагалі зруйнували, там три сім'ї жило. Але центр не зачинили – навпаки, прихистили людей. Треба ремонтувати, щоб діти в безпеці були. Віктор хоче громадську організацію створити, щоб з фондами співпрацювати. "Карітас-Спес" допоміг з ремонтом кімнат, друзі столи і стільці дали, іграшки люди приносять. Потрібні канцтовари, солодощі, молоко, миючі – якщо хтось з вас може, пишіть Віктору в фейсбук, він там активний.
Наближається 25 вересня – три роки без Тараса. Приїдуть його побратими, розкажуть дітям про небо, про захист. Важливо, щоб малі бачили: герої серед нас, і їхні однолітки теж можуть подвиги творити. Цей центр – не просто хата, це місце, де пам'ять про загиблих дає сили жити далі.
Друзі, тримаймося разом. Якщо знаєте схожі історії, пишіть в коментарях – поділимось, підтримаємо. Допомагаймо один одному, бо тільки так переможемо. Слава Україні!