З початку війни Росії проти України, численні міста, села та населені пункти в Україні стали мішенями для ракетних атак, артилерійських обстрілів та авіаударів. Кілька років війни, кровопролиття та руйнувань залишили на карті України сліди болю та страждань. І все ж, попри всю трагічність ситуації, є один важливий момент, який не можна оминути увагою: російські військові та політичні діячі, які вітали атаки на українські міста, одного разу опинилися під ударом своїх же обстрілів.
Білгород — це місто, яке стало символом повернення війни до серця Росії. Росіяни радо спостерігали, як їхня армія знищує мирних громадян в українських містах, не думаючи про те, що ці ж руйнівні процеси можуть повернутися і до них. Війна має непередбачувану природу. І ось, коли після численних обстрілів українських міст, включаючи Харків, Чернігів, Запоріжжя та інші, російські сили стикнулися з потужним контрнаступом українських військ, Білгород опинився під загрозою.
Якщо на початку війни рашисти раділи обстрілам мирних міст, тепер вони стали свідками того, як їхні власні міста руйнуються під ударами. На цьому прикладі чітко видно один з основних принципів війни: хто сіє насильство та смерть, той і пожне її. Адже війна — це не тільки територіальні захоплення, а й психологічний тиск, моральне випробування. І навіть ті, хто спочатку відчував радість від руйнування інших, рано чи пізно стикаються з наслідками своїх дій.
Обстріли, раніше підтримувані пропагандою, тепер повернулися до місця їхнього походження. Ті, хто до цього гордо заявляв про завдання ударів по Україні, тепер знаходяться в ситуації, коли їхні міста стають частиною фронтової лінії. Білгород, як і багато інших російських міст, які стали об'єктами атак, тепер переживають свою власну трагедію.
Всі ці обстріли свідчать про одне: жоден акт агресії не може залишатися безкарним. І хоча деякі вірять, що така війна — це питання національної гідності, насправді вона лише привела до морального та фізичного руйнування як для українців, так і для самих росіян. Той, хто сприймав життя інших людей за мішень для своїх ракет, зрештою сам стане частиною цієї ж трагедії.
Це історія про те, як війна приходить не лише на чужі території, а й до тих, хто її розв'язує. Вона не обирає жертву за національним чи етнічним принципом. Вона приходить туди, де її чекають, і навіть там, де її не сприймали серйозно. І тому, що розпочалося на території України, тепер знаходить відображення на самій території Росії.
Як би не намагалися російські військові і пропагандисти переконати світ у своєму праві на насильство, факти свідчать, що ті, хто сіють війну, рано чи пізно пожинають її наслідки. І ніхто не може бути впевнений, що вони уникнуть цієї долі.