Ти знаєш… цікаво ж подумати.
Ну, от ти сидиш, дихаєш. Руки, очі, серце стукає.
А звідки воно взялося? Не з мами просто, ні. Глибше.
Кажуть, було колись. Темно. Геть нічого. А потім — бабах! Не вибух бомби, ні. Зірка. Огромна така. Померла. І з того — пил, світло, жар… і отак усе пішло.
І виходить… ти — з того пилу. Ну реально. Залізо у крові? Зі зірки. Кальцій у кістках? Зі зірки. Фосфор, що в ДНК — і те з космосу.
І це не фантастика якась. Це факт. Наука. 93 відсотки твого тіла — колись палали десь далеко-далеко. Тепер же — ти. Людина. Думаєш. Пишеш. Дивишся в небо — і навіть не здогадуєшся, що то, по суті, твої пращури світяться.
То як не дивно — ми тут… тому що щось колись згоріло. Скінчилось — і з того почалося ми.
І так якось… спокійно стає. Бо ти — не пилюка в цьому світі. Ти — Всесвіт, який себе впізнав.