Привіт друзі! Сьогодні я хочу поділитися з вами вибіркою фотографій, зроблених під час нашого підйому на вершину Ґрегіт, що неподалік від села Шепіт Івано-Франківської області. Ми тоді їздили відпочивати з дружиною та друзями, і про це я вже написав кілька дописів. Це був третій день, ми вже мали повертатися додому, але вирішили ще трохи прогулятися. Спершу — у пошуках грибів, але так захопилися підйомом, що зрештою вирішили піднятися на саму вершину.
Початковою метою все ж були гриби. Тому ми сходили зі стежки в різні боки, роздивлялися, що росте в лісі. Головна мета, звичайно, — білі гриби. І кілька ми таки знайшли, хоча їх було небагато. Траплялися й інші: ось молоденька парасолька, ось цікавий підберезник (у нас кажуть «козар») — зрісся з двох, з двома ніжками і однією великою шапкою. Вийшов такий собі «подвійний» гриб.
Побачили й першого великого білого — знизу він був жовтий. Гриб такого типу називають «пшеничником». Ми його не взяли, бо він був червивий.
Я також сфотографував кілька червоних мухоморів — дуже гарно виглядали серед зеленого моху. То й що це отруйні гриби - зате які красиві!
А молоді білі ми все ж таки знайшли — ті, що можна було брати. Але тут почалася загадка. Бо, як виявилося, це могли бути й не білі. Ось на фото — чотири маленькі грибочки, зовні класичні білі: біленькі, схожі на бочечки. Але друзі, які їх зрізали, потім показали, що ніжка на зрізі почала синіти. А справжні білі ніколи не змінюють колір. Тож, мабуть, це були не білі, а підосичники — так звані альбіноси. Я чув, що такі трапляються: повністю білі, особливо якщо ростуть у темних місцях. Можливо, це й був один із таких варіантів.
Ще я сфотографував сироїжки — практично на самій вершині Ґрегота. Хоча чітко вираженої вершини в цієї гори немає: виходиш нагору, і там рівна місцина, інший маршрут проходить і навігатор показує, що ти вже на вершині. Трохи нижче є оглядовий майданчик, до якого треба піднятися скелями, і вже звідти відкриваються краєвиди. Це більше схоже на справжню вершину, як ми її собі уявляємо. Саме там і росли сироїжки.
А на завершення хочу показати вам світлину білого гриба, якого ми знайшли в найнижчій точці маршруту. Це сталося тоді, коли ми вирішили повертатися іншим шляхом, ніж піднімалися. Нам здавалося, що навігатор веде коротшою дорогою, але насправді ми пішли зовсім не туди. Стали все нижче й нижче спускатися, аж зрозуміли, що ризикуємо вийти зовсім далеко від місця, де залишили машину. Можливо, кілометрів за десять.
У той момент ми вирішили повертатися назад. І саме там, унизу, я знайшов цього красеня-білого. Для мене це було знакове фото. Воно символізує правильність нашого рішення — адже якби ми продовжили спускатися, то, гадаю, ще дуже довго йшли б до машини і не факт, що встигли б повернутися до Львова до вечора. А так ми піднялися назад угору, хоч це було значно важче, ніж спускатися, і потім спустилися вже знайомим маршрутом.
Щоправда, саме тоді я зрозумів, що мої кросівки, які начебто мали бути трекінговими, такими не є. Бо я добряче натер пальці на ногах. Але ці неприємні відчуття вже забулися, а ось радість від трьох днів у горах, від підйому на цю вершину, від усіх побачених красот і знахідок залишилася.
Тому я ще раз переконався: навіть якщо важко — варто йти. Бо емоції й враження залишаються з нами, і вони значно важливіші.