Привіт, друзі! Учора обривав груші з молодої грушки — деревце вже метрів чотири -п'ять заввишки. Довелося ставити довгу залізну драбину. Важку, скажу вам чесно! Колись батько зварив її спеціально для того, щоб лазити на високі дерева в нашому саду.
У нас не низькорослий, як зараз прийнято садити, а старого типу. Батько не сприймає всі ці низькорослі дерева, обрізки, кропіння, обробки. У нього підхід простий: посадив — і хай росте. Добре, що хоч санітарну обрізку проводить. Але й так не все встигає, бо сад величезний. До того ж, у нього принцип: «посадив дерево — хай росте, чого земля має бути вільною?». Іноді навіть насаджував дуже густо.
Та зараз батькові майже 70 (наступного року буде), і йому вже важкувато все це обробляти. Драбину залізну він сам поставити не може, відповідно й пообривати груші теж. А я маю багато роботи, постійно бракує часу. Вчора нарешті трохи викроїв хвилину, бо дітям до школи потрібні грушки. Почали вони брати з собою на перекус — солодкі грушки саме те!
Тож відклав важливу роботу — обшивку вагонкою — і пішов пообривати. Увечері ще збоку лежала копиця сіна. Хоча то навіть не сіно, а отава. Батько вже не може лазити по деревах, але косити ще здужає. Сусіди просять, щоб він їм покосив територію і сіно забрав собі, бо батьки досі тримають корову. Думаю, ще кілька років витримають, а потім відмовляться, то вже точно остання їхня корова. Бо молодші люди тваринництвом не займатимуться. Тримати одну корову — надзвичайно неефективно: або маєш багато і стаєш фермером, або працюєш на роботі й не розпорошуєшся. Але вони звикли — тому й ще мають доволі велику господарку.
Я ж вирішив зробити фото: поклав кілька груш на копицю отави й сфотографував. Вийшло кілька кадрів у такому сільському стилі — квінтесенція старого ще села.
