Привіт, друзі. Мене охоплює зараз легке щемке відчуття. Мабуть, то сум чи легка ностальгія за тим, що літо минає. Печаль за тим, що минають останні дні літа закладені в нас ще з дитинства: коли закінчувалося тепле літо, довгі вечори з друзями, пригоди — і потрібно було знову йти до школи.
Хоча потреба повертатися на навчання до школи теж часто викликала радісні почуття, особливо коли повертався якийсь такий трепет очікування зустрічі зі шкільними друзями, за якими скучив, яких давно не бачив. У мене це було особливо відчутно, бо я жив далеко від школи, а більшість друзів мешкали в сусідньому селі. Влітку ми не бачилися взагалі, телефону в мене тоді теж не було, тобто й зв’язку — жодного. І щоразу я ніби наново знайомився зі своїм класом.
Проте і мені повертатися до школи хотілося не завжди. Бо літом було класно: в мене були друзі, неймовірні пригоди, хоч і роботи в селі було багацько. Тож нормально, що багато дітей сумують за літом, коли починається школа й закінчуються канікули. Те саме й у студентів.
У дорослих, здавалося б, причин сумувати немає: ну літо, ну було тепло й гарно, можна було купатися. Але ж, по суті, ніхто не заважає відпочити і восени, і взимку, чи навіть поїхати на море. Хоча, звісно, є певні обставини. Бо зараз відпустка чи поїздка на море — це вже інша історія: війна в Україні, фінансовий стан, моральний бік питання. На початках війни взагалі було не до відпочинку: всі намагалися облаштувати життя, хтось тікав за кордон, хтось просто рятувався. А хто буде відпочивати чи радіти життю, коли в нього загинув хтось рідний?..
Спочатку це дуже боляче. Таких історій було безліч, і, на жаль, вони й досі трапляються. Як от сьогодні вночі в Києві — знову удар безпілотника по житловому будинку, загинули діти… Це неймовірно боляче 😥. Але наша психіка адаптовується. Ми не стаємо менше співпереживати, ми так само ненавидимо росіян. Проте старі почуття з мирного життя, особливо там, де ми не відчуваємо жахів війни — у тилових містах, у ті години, коли немає тривоги, — поступово повертаються. Ми знову відчуваємо те, що було до повномасштабного вторгнення.
І от ця туга за літом, що минає, мабуть, найяскравіше проявляє нашу жаль за часом, що ніколи не повернути. Хіба що ще під Новий рік, коли відчуваєш, що він вислизає крізь пальці. Чесно кажучи, навіть на фронті це відчуття мене не покидало. У вільні хвилини воно ставало ще гострішим, бо ти не знаєш, чи доживеш до завтра. Тому причин жаліти за тим, що час минає і що ти його не прожив на повну, там було ще більше.
Зараз, удома, це відчуття повертається знову. Я просто виходжу на двір, гуляю подвір’ям, кайфуючи від сонечка, яке повернулося після холодних вихідних, від теплих днів літа. Підходжу до ялинки, яку ми з дружиною викопали шість років тому в Карпатах — маленьким саджанцем у рюкзаку привезли. Тепер вона виросла, а на ній павучок натягнув павутинку. І не знаю чому, але павутиння в мене асоціюється саме з кінцем літа й початком осені. Вранці на цих тендітних ниточках осідає роса, і все це виглядає неймовірно красиво. І ти розумієш: життя прекрасне, життя — чудова річ. Ми просто маємо його цінувати.
І тим страшніше усвідомлювати, що поруч із нами живе монстр — болотяна тварюка, яка намагається відібрати життя в нас, українців, усюди, куди дотягуються її смердючі лаписька. Це — Росія. Виродок серед країн, фашистський монстр, який переродився й вижив у країні, що вдавала з себе «переможницю». Насправді ж вона завжди була молохом і перевертнем, прикидаючись мирною та доброю, а насправді — монстром, що згризе твоє тіло й вип’є твою душу. Диявол на землі, і навіть гірше.
Не всі це розуміють, більшість і досі не розуміє. Але світ ніколи не буде мирним, поки існує Росія.