Люблю я цей старий, похилений паркан. Місцями він вигинається хвильками, зроблений із зварених між собою товстого дроту — катанки, мабуть, міліметрів п’ять-шість у діаметрі. Хотів сказати «тонких прутів арматури», але ж арматура — то з насічками, для бетону, а тут усе гладке, просте.
Та не про технічне хотів я сказати, а про відчуття. Люблю цей паркан особливо восени, у холодні ранки, коли трапляються заморозки. Хоч і взимку теж буває гарно. Коли на ці металеві прутики намерзають тоненькі голочки інію, і старий іржавий паркан раптом перетворюється на справжню красу. У променях ранкового сонця він блищить, мов сріблом посипаний.
Далі цей дротяний паркан переходить у щось зовсім імпровізоване — зроблене з дощок, палок, старих піддонів. Робив із того, що було під рукою, бо собаки бігали й треба було захистити малесенькі ще тоді туї — інакше вони б їх витоптали. Звісно, давно вже час зробити новий паркан, принаймні натягнути звичайну сітку-рабицю. Але поки що кошти й сили йдуть на другий поверх: треба зробити стелю, стіни, підлогу, двері, умеблювати кімнати.
Тож новий паркан зачекає. А поки що — цей старий, покручений, іржавий, з цвяхами й дірками, вранці вкривається сріблястим інеєм і стає напрочуд гарним. І я стою, дивлюся на нього — й думаю, що краса буває навіть у найпростішому, навіть у старому паркані, якщо на нього падає світло ранкового сонця 🌤️
