Привіт, друзі! Учора був на дні народження у сина моєї двоюрідної сестри. Можливо, можна сказати — двоюрідного племінника, хоча я не впевнений, чи є такий термін, і чи можна його вживати одним словом.
Отже, мене запросили на свято, і я був там із донькою, а також із сестрою, її чоловіком та їхнім сином. Святкували в альтанці, що стояла на штучно створеному маленькому острівці діаметром приблизно 20 метрів. До нього з берега вів довгий дерев’яний міст.
Чесно кажучи, усе могло б виглядати набагато красивіше й романтичніше, але ставок був надто чистий, а довкола — не надто привабливий краєвид: у далині, на пагорбах, тягнувся невеликий житловий квартал. Це — колишнє шахтарське містечко, яке колись ледве животіло, а тепер поволі повертається до життя після закриття шахт неподалік. Містечко розташоване приблизно за 50 кілометрів від Львова, і людям там живеться непросто. Але вони намагаються, пробують розвивати місцевий туризм. Та база відпочинку, де ми були, — тому свідчення.
Сестра орендувала альтанку. Вона була зведена вже давно, трохи перекосилася, але свою функцію виконала чудово. Після двох годин під пекучим сонцем і в задушливій спеці розпочалася гроза з сильною зливою. Добре, що в альтанці були брезентові занавіски, які можна було опустити. Ми так і зробили — й захистилися від дощу.
Злива виявилася надзвичайно сильною, але, в принципі, не завадила нам посмажити шашлик. Хоча він трохи й намок, поки його не сховали під спеціальне накриття для переносного мангала. Це була така собі маленька пригода, яка урізноманітнила доволі типову зустріч із родиною, хоча насправді ми не бачилися вже п’ять років. Чесно кажучи, важко повірити, що минуло стільки часу. Війна змінила все. Повномасштабне вторгнення розділило наше життя на «до» і «після». Востаннє ми бачилися ще до його початку. Потім було не до зустрічей і святкувань.
А коли все ж таки люди почали потроху жити далі в умовах війни, бачитися з рідними, то виявилося: опа — і вже п’ять років минуло! Дуже несподівано. Хоча сама війна тягнеться наче вічність, але водночас робить життя «до» не таким уже й далеким. Такий собі часовий парадокс.
P.S. До речі, якщо добре придивитися до цього фото, можна побачити, що острівець біля самої води обгороджений одним мотком колючого дроту. Питання на засипку: для кого це зроблено? Бо на острів можна вільно потрапити мостом, а хто ж полізе туди з води? Та й перешкода з того дроту — слабенька.
P.P.S. Можливо, виникне логічне запитання: навіщо тут фото з автомобільним дзеркалом? Пояснюю. Коли ми їхали назад, погода вже покращилася, хмари розійшлися, і в задньому склі було чудово видно веселку — маленький її шматочок. Це сигналізувало, що дощ закінчився.
Я бачив веселку на власні очі, але телефон, на жаль, її не передав. Проте залишу це фото на пам’ять — щоб знати, що веселка таки була.
