У гірському краї, віддаленому від великих міст, з покоління в покоління жила жіноча лінія сакрального роду — могутні чаклунки, наділені даром пірокінезу. У кожної жінки цього роду в певному віці пробуджувалася здатність керувати вогнем — не просто запалити полум’я, а вивільняти його з власних долонь, у чистій, первісній формі. Цей дар не був ні благословенням, ні прокляттям, а тільки віддзеркаленням душі: у гніві він спопеляв, у любові — зігрівав.
Матері навчали доньок не тільки контролювати полум’я, а й розуміти його суть. Бо вогонь — це життя і смерть водночас. Ці жінки могли розпалити вогнище в зливу, освітити пітьму без ліхтарів, знищити зло одним порухом руки, або ж зцілити холодне серце теплом свого дотику. Їх поважали й боялися, але найбільше — шанували за мудрість і рівновагу. Бо тільки в гармонії з собою можна вивільняти вогонь, не згоряючи в ньому.
Цей дар був не лише силою, а й випробуванням. Він вимагав спокою, милосердя й рішучості. І жінки цього роду, покоління за поколінням, несли цю силу в собі — як таємну обітницю й світло для світу.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI