У самому серці глухого весняного лісу, де щойно з-під снігу проривається перша трава, а дерева ще лише починають розпускати свої ніжні бруньки, стоїть незвичайна статуя — постать прекрасної жінки, витонченої й повної спокою, немов вилитої з самого світла. Її тіло — не з каменю й не з металу, а зі гладкого зеленого скла, яке вбирає й переломлює промені сонця, танцюючи на них відблисками весни.
Кажуть, що ця жінка — душа лісу, його вічна берегиня, покликана зберігати рівновагу між диким і тендітним. Колись вона була живою, а її любов до природи була настільки сильною, що вмираючи, вона сама попросила перетворити її тіло на прозору оболонку, аби споглядати за оновленням світу зсередини. Її серце стало скляним, але не перестало битися.
Раз на рік, у перший день справжньої весни, коли ліс стає такого ж смарагдового кольору, як її тіло, коли все довкола вібрує новим життям, у повітрі бринить запах вологи й квітів, — вона оживає. Лише на одну добу. І тоді з неї зникає крихкість, вона дихає, ступає босими ногами по вологій землі, торкається листя, шепоче деревам і співає птахам свої давні, ледь чутні пісні.
Кажуть, саме її поява збуджує коріння й розкриває перші пелюстки. Вона — таємний подих весни, її перша крапля роси, її усмішка, що повертає надію. А потім знову застигає в тиші — чекати наступного пробудження.
Бо навіть найтендітніше скло здатне зберігати в собі душу, якщо вона — з любові.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI