Привіт,
Я цього року взялась перечитувати (вірніше це частіше переслуховувати, бо я даю очам відпочити і слухаю аудіокниги) українську класику. Багато сюжетів я вже й не пам’ятаю, тому слухаю їх ніби вперше.
Ось, наприклад, Миколу Джерю. Я точно пам’ятала, що читала його, точно пам’ятала, що там щось про початок індустріалізації, але суті геть не пам’ятала. Вже на початку у мене був ось цей момент — та це ж той самий твір, з якого ми напам’ять вивчали текст. Він наче пісня в прозі, але оцінити красу слова я можу зараз, а тоді для мене це був просто текст. Тепер привертають увагу і змушують замислитись зовсім не ті речі, які були важливими в дитинстві. Тоді подобалось читати діалоги, бо і я вчилась говорити як дорослі, а тепер я “вивчаю” найменші ознаки побуту і соціальної взаємодії.
Ось як господиня через те, що її наймичка пішла у свій вільний час!!! на вечорниці, замкнула двері і чи чимось шипастим чи кропивою обплела драбину з горища, на яке можна було вилізти з двору і потім спуститись в хату, “щоб знала, як до хлопців бігати”. Але тут і цікаво було, що дівчина була кріпачкою і з іншого села (іншого пана), і вона найнялась до більш заможних кріпаків. Цікаво, що укріпаченою була сім’я, тож дівчина мала отримати згоду пана на одруження в інше село, а її пан розпорядився, що тільки якщо інша дівчина піде заміж до його кріпака, то дасть дозвіл. Через літературу ми можемо побачити те, що зазвичай окремо не згадується в підручниках історії. Яким було те звичайне життя наших предків, і це для мене наразі цікавіше, ніж сама ідея твору і рішення героїв в складних обставинах.
А тепер я прочитала (прослухала) “Мартин Боруля” Карпенка-Карого. Я робила це перед сном в навушниках і чудовим чином засинала і геть не пам’ятала його кілька разів. Але в таких випадках я не можу просто відкласти твір і мені все одно потрібно поставити галочку, якщо я його вже завантажила. Взагалі не варто вмикати нічого на ніч, бо сон має бути повноцінним, намагатимусь так більше не робити.
І тепер я думаю над цими героями. Над тим, що автор хотів для нас висміяти прагнення до нобілітету, до спадкової елітарності, до нетрудженого життя. Але разом з тим я вважаю, що зараз для нас важливо зазначити, що в ієрархічній структурі суспільства, хіба це погано, що головний герой Мартин прагнув більшого і кращого для себе і своєї сім’ї? Хіба для нас зараз норма, що якщо ти народився “хлопом” чи “мужиком”, то ним же і маєш вмерти? Не можу змиритись з тим, що головна ідея твору ніби підтримувала відсутність соціальних сходів для різних варіантів низових прошарків суспільства — кріпаків, селян, дрібних чиновників тощо.
Сам Карпенко-Карий доречі гербований (перевірила в Вікіпедії ось зараз, роздумуючи про мотивацію автора, я дуже небагатьох українських авторів пам’ятаю біографії, бо в школі це було просто чимось, що треба вивчити, і ніколи ми не враховували біографію при аналізі творів), тож у нього тут bias – можливо він захищав своє елітне коло. І це також ознака часу, адже людина, маючи талант, все одно вважала однією з своїх чеснот блакитну кров. І одружився з дівчиною з роду Тарковських.
Але героїв “мужиків” він виписав так, що Мартин Боруля сприймається негативно, а його слуга, його друзі і родичі, яким дворянство не потрібне, сприймаються позитивними персонажами. Разом з тим шляхтичів він не зобразив шляхетними. І це звучить як — нема чого там шукати, адже там не кращі люди. Освічені, але не етичні.
Елітарність в сучасному розумінні (коли ми говоримо, що нам не вистачає еліти) — це саме про ресурси, стратегічне мислення, репутацію. Раніше це не було ознакою всієї еліти, але навіть частково цього було достатньо. Була еліта, яка мала родинні статки, зв’язки, доступ до казни і вкладала їх в пріоритетні для держави чи суспільства напрямки, була еліта, яка разом з освітою отримувала бачення того, як планувати майбутнє суспільства далеко за межі одного покоління, була еліта, яка ставала взірцем і чудовим прикладом, демонструвала (хоча б демонструвала) приклад того, якими людьми варто бути, щоб шануватися.
Аж тепер нам не обов’язкова блакитна кров, щоб прагнути до того, що наповнює поняття еліти. І тим паче нам не потрібен для того прошарок “мужиків” і відокремлення еліти від суспільства. Ну але і ми не визначаємо “дворянський спосіб життя” як Мартин Боруля, який наказав домашнім спати до обіду і сидіти у вітальні :) Можливо, колись і була карикатурність сприйняття дворянства, або автор мав таке уявлення про людей без титулів, але вона тільки у це і могла виродитись, якщо важливою ставала форма — герб, папери, що засвідчували шляхетство, і внаслідок привілеї за народженням.
А хіба можливо зараз стати визнаною елітою суспільства без важкої праці?
Дякую за увагу!