Hello, hivers :)
This little sketch took me a bit more time than I planned, and still looks unfinished. But it’s not a study — everything was drawn straight from my head, so I chose a fairly simple character. It’s actually my first mini-comic! And I used the frame tool in ClipStudio for this one. Finally figured out how to work with it, at least a little.
But what I want to talk about isn’t the sketch — it’s the theme behind it. About autism. Or rather, the autism spectrum, which is being talked about a lot lately, especially because adults tend to get diagnosed with something on the spectrum, rather than the stereotypical autism people commonly associate with the term. Not someone who ignores everyone and just plays with their toy blocks. Adult autism is diagnosed in fully socialized, functional people — who put enormous effort into being “like all normal people” in society. They analyze behavior and try to adapt. That’s why autism is harder to spot in high-IQ individuals: they’ve simply done a better job at analyzing others, and over time it gets easier because they become more “trained.”
For example, I don’t even remember when I started making eye contact with people. Not in school — that was actually painful. But later, reading books on “how to make friends,” I gradually forced myself to start looking into people’s eyes. And now, in my forties, it comes more naturally. Even so, any kind of contact with another person is exhausting for me. I replay my behavior and theirs in my mind, wondering if I said or did the right thing. It’s one reason why people who don’t know me well often think I’m really pleasant — because it’s easy to wear a mask when the interaction is brief. With close ones, it’s very different. Constantly playing a role, analyzing what they said or meant — it’s hard. It’s also hard to explain that I need to be alone to self-regulate. Otherwise I hit a breaking point — not just saying something unpleasant, but as a highly analytical person, I hit all their pain points I’ve observed and catalogued. They get hurt and leave me alone — which was my goal anyway.
And the hardest part is: the close ones still don’t change. Even before I took the autism test (scoring 98 out of 141), before I saw videos that described me almost perfectly, I’d already tried explaining a lot of it to family. That I can't multitask if I'm talking to someone. That I need to concentrate fully on the conversation. I can only drop everything (say, leave my daughter in dirty pants and sandy crocs on the floor), gather my thoughts, and explain why she needs a bath right now — and by that point, she’s already run off to the bed.
I can’t talk to my mom while washing dishes — I’ve told her that too. I also can't guess what my relatives mean when they say, "Do you know who I met today?" That kind of question immediately destabilizes me. I can't know! I remember even telling my grandmother as a child: “If you want me to do something — just say it. I don’t get hints from your phrases.”
The first three years with my daughter drained me. My husband and my mom (when she’s around) bombard me with questions from morning to night: what to cook, what to buy, how much carrot to add to the soup. And then ten minutes later, if I say someone needs to take out the trash or go shopping, they get offended — accusing me of giving orders. I can't read their moods. To me, everything is strictly logical.
And our daughter turned out to be a “high-need baby” — she never even slept alone. Maybe a few times in a stroller with city noise. Otherwise, always by my side. And no one realized how overstimulated I was, how desperately I needed my “cave” to be alone and do things on my own. When I’m alone, I’m extremely high-functioning in fact. I can draw, listen to a historical podcast, jot down disconnected thoughts, and toss a few questions to an AI for clarification. Social media and messaging apps are a lifeline. In that kind of communication, I thrive — everything is logical, and no one expects me to interpret facial expressions. People only mean what’s written, nothing more.
And I want to say — I’ve felt a lot better this past month since self-diagnosing. Because now I can self-regulate more easily. I know, for instance, that before going outside/to the beach/park I need time to mentally prepare. If someone says something harsh like “Why are you taking so long?”, “Everyone’s waiting for you”, “Again you’re not ready” — then I’m not going. I just won’t. Because getting ready was hard enough. (And of course I’m the one dressing the child — no one else knows what outfit to choose)
So if I get hit with verbal barriers, I shut down. I know the outing will be even harder — with people, possibly even acquaintances. But I no longer blame myself for staying home most of the time while “everyone else is out and about.” Because I understand clearly: none of this is my fault. I keep talking to my loved ones about my feelings. I steer their attention to what and how they speak to me. I have confidence that if they love me, we’ll figure it out. And life will stop being such a torment — where everything I do is viewed as wrong. And that torment... I’m just so tired of it.
Had I known earlier that not all people are like me (we tend to project our understanding of others from ourselves), and that this doesn’t go away but stays with me for life — I would've chosen a solitary profession much sooner. Instead, I only started drawing after age thirty.
On the other hand, I’ve got a list of achievements and rich experience working in teams — something I might’ve avoided had I understood my autistic traits earlier. That past experience is valuable to me. And I lived alone most of my post-school years, which gave me the resources to work forty-hour weeks. But after moving in with my future husband, working with people became so draining I switched completely to drawing.
Thanks for reading :)
P.S. I also think these reflections and insights will be really relevant in the postwar period. There will be many traumatized people around us, and we shouldn’t expect them to act “normally.” We need to love them, speak gently, say things that are pleasant to hear, motivate and support them. That gives strength.
Привіт, хайвери )
Цей скетчик забрав у мене трохи більше часу, ніж я планувала, хоч і він все одно виглядає незакінченним. Але тут не стадік, а потрібно було накидати все це з голови, тож я обрала досить простого персонажа. Це мій перший міні-комікс між іншим. І я тут використала інструмент фреймів з ClipStudio. Трошки розібралась як то робити.
Але поговорити мені хочеться не про скетч, а про його тематику. Про аутизм. Вірніше спектр аутичного розладу, про який зараз багато говорять, бо в дорослих діагностують саме щось зі спектру, а не такий аутизм, який у нас асоціюється з цим словом. Не прям людину, яка ігнорує всіх довкола і займається своїм конструктором.
Дорослий аутизм діагностують у цілком соціалізованої функціональної людини, яка для того, щоб бути “як всі нормальні люди” в спільноті, прикладає надзусилля. Аналізує поведінку і підлаштовується. Саме тому в аутистів з високим айк’ю його визначити важче. Бо вони краще проаналізували людей, і тим паче з часом все робиться значно легше, бо тренованіше.
От, наприклад, я навіть не пам’ятаю, коли я таки стала встановлювати зоровий контакт з людьми. В школі точно ні, це було прям боляче. Але потім, читаючи різні книжки про те, як “заводити друзів”, поступово починаєш силувати себе дивитись в очі. І зараз на п’ятому десятку років це мені вже вдається досить природньо.
Але справедливо, що все одно будь-який контакт з іншою людиною мене навантажує. Я потім аналізую свою поведінку і інших. Думаю, чи правильно я зробила, чи вірно сказала. Але це й одна з причин, чому люди не близькі зазвичай вважають, що я дуже приємна людина. Бо носити маску при невеликому обсязі контактів легко. З близькими дуже інша справа, бо весь час грати роль, аналізувати, що вони сказали, що мають на увазі і подібне дуже важко. В тому числі важко донести те, що мені необхідно побути наодинці з самою собою для саморегулювання. Інакше у мене настає зрив, коли я не просто їм кажу щось неприємне, а коли я як високоінтелектуальна людина б’ю по всім больовим точкам, які вже проаналізувала і визначила. І вони ображаються і лишають мене саму, чого я й прагнула.
І найгірше, що близькі люди все одно не міняються. Хоч навіть і до того, як я пройшла тест на аутизм (з 98 балами з 141), як я подивилась відео і там було майже все про мене, було дуже багато того, що я намагались пояснити рідним. Намагалась пояснити, що я не можу робити щось ще, коли вони зі мною розмовляють, бо мені потрібно зосередитись на розмові. Я можу тільки все кинути (а це приблизно кинути доньку в брудних штанях і кроксах в піску на підлогу), зібратись з думками і пояснити, чому її потрібно мити прямо зараз — вона тим часом втече на ліжко. Я не можу розмовляти з мамою, одночасно миючи посуд. І я їй це також пояснювала. Я не можу здогадатись, що мають на увазі мої рідні, коли вони кажуть “знаєш, кого я сьогодні зустріла?” - таке питання мене одразу розбалансовує, бо я і не можу цього знати!!! І я пам’ятаю, що я ще своїй бабусі в дитинстві говорила “бабусю, якщо ти хочеш, щоб я щось зробила — так і скажи. Я не здогадуюсь по твоїм фразам, що ти на щось натякаєш”.
Мої перші три роки з донечкою насправді мене виснажили. В тому числі бо і чоловік, і моя мама, коли вона поруч, ставлять мені питання зранку довечора про те, що готувати, що купувати, скільки класти моркви в суп. А вже через десять хвилин, коли я кажу, що треба викинути сміття, піти в магазин тощо, обурюються, що я ними керую. Я не зчитую їхній настрій, для мене все абсолютно логічно. Ну і дитина у мене сталася “high-need baby”, а вона навіть не спала сама, може кілька разів у візочку під звуки міста, весь інший час вона спала виключно біля мене. І ніхто навіть не розумів, наскільки я перевантажена і потребую своєї “печери”, щоб просто робити щось сама з собою. При цьому без людей я прям високофункціональна. Я можу малювати, слухати якийсь історичний подкаст, паралельно записувати якісь відсторонені думки, час від часу перекидуватись фразами з ШІ, щоб щось уточнити. Спілкування через соцмережі і месенджери — це прям рятівний круг. Я в такому спілкуванні почуваюсь як риба у воді, бо тут все логічно і мені не потрібно намагатись зрозуміти людей за виразом обличчя. Люди не очікують, що щось буде считано, окрім того, що реально написане.
І окремо хочу написати, що мені стало значно легше за останній місяць після того, як я себе так самодіагностувала, бо тепер мені легше саморегулюватись. Я, наприклад, точно знаю, що щоб зібратись і піти на вулицю/пляж/парк мені потрібно налаштуватись. Якщо в цей період мені хтось скаже щось грубе типу “чого ти так довго?”, “всі вже тебе чекають”, “ну от ти знову не готова”, то я не піду. Я не піду, тому що мені і так було важко зібратись (і дитину збираю я, бо ніхто ж не знає, у що її вдягнути), і наштовхнувшись ще й на вербальні перешкоди я вже все. Розумію, що на прогулянці буде ще важче, адже там ще якісь люди, і недайбог ще й знайомі. Але я більше себе не звинувачую, що всі люди як люди, а я вдома більшість часу. Бо я чітко розумію, що тут немає жодної моєї вини. Я продовжую говорити про свої почуття з рідними, я фокусую їх увагу на тому, що і як вони мені говорять, бо маю впевненість, що якщо вони мене люблять, то ми це владнаємо. І життя припинить бути таким пеклом, в якому мої рідні всі мої вчинки оцінюють як неправильні. А я так від того втомилась.
Якби я знала раніше, що не всі люди такі як я (а ми ж завжди переносимо розуміння інших людей з себе), і що це не лікується, а завжди буде зі мною, то я б обрала одиноку професію значно раніше. А так я стала малювати лише після тридцяти. З іншого боку у мене є ряд досягнень і великий досвід професійної роботи в колективі, якого я можливо намагалась би уникнути, якби я себе усвідомлювала як людину з аутичним спектром, а він мені цінний там в минулому. Та й я майже завжди після школи жила сама, а це давало можливість бути в ресурсі 40 робочих годин на тиждень. І от саме коли я почала жити з своїм майбутнім чоловіком, робота з людьми стала для мене настільки виснажливою, що я повністю переключилась на малювання.
Дякую за увагу )
PS Також я думаю, що частина з цих моїх рефлексій і розуміння їх стане для нас дуже актуальним у поствоєнний час. Навколо нас буде багато людей травмованих, від яких не варто очікувати, що вони мають поводитись як нормальні. Їх потрібно любити, говорити їм ті речі, які приємно чути, мотивувати і підтримувати. Це дає сили.