Привіт, друзі! Ось я знову з вами в нашому блозі, де ми розкопуємо цікавинки з української історії та культури. Сьогодні хочу розповісти про одну справжню перлину – кавуновий бекмес, який для греків Приазов’я не просто їжа, а ціла традиція, що передається з покоління в покоління. Уявіть собі спекотне літо на Донеччині, де кавуни ростуть, як на дріжджах, і люди перетворюють їх на щось магічне. Я сам, пам’ятаю, як у дитинстві бабуся розповідала про подібні смаколики, хоч і не з Приазов’я, але дух той самий – простота і смак природи.
Отже, бекмес – це такий густий сироп чи варення з кавунів, яке греки готували ще з давніх-давен. Найпоширеніший спосіб, про який я дізнався, починається з великого корита. Туди кладуть "дикий камінь", найчастіше граніт, бо він міцний і не кришиться на пісок – ніхто ж не хоче хрумтіти камінчиками в десерті, правда? У цьому кориті розбивають стиглі кавуни чи навіть дині. Потім руками – так, саме руками, без жодних гаджетів – перетирають м’якуш, відокремлюючи його від кірок. Це ж уявіть, яка то робота: сік скрізь, руки липкі, але в повітрі вже той солодкий аромат.
Далі суміш проціджують, щоб позбутися насіння та волокон, і переливають у великий казан. Варять на вогні довго, аж поки не стане темно-коричневим, з таким насиченим солодким смаком, що й цукру не треба. Це не просто варення – це концентрат літа, який можна було зберігати взимку, коли свіжих фруктів нема. Греки Приазов’я, які оселилися тут ще в XVIII столітті, принесли цей рецепт з собою, адаптувавши до місцевих кавунів. А знаєте, чому саме кавуни? Бо в тих краях їх море, і це був спосіб не дати врожаю пропасти.
Але ось цікавий варіант з села Мангуш у Донецькій області – там робили дещо інше. Кавуни нарізали на кубики, варили в тому ж сиропі, а потім витягували і просушували на сонці чи в печі. Виходили такі собі цукати, які називають "рачель". Уявіть: хрусткі зовні, соковиті всередині, з тою ж кавуновою свіжістю, але солодкі, як мед. Я б сам спробував, шкода, що зараз через ситуацію на сході не так просто туди дістатися. Може, хтось з вас, шановні читачі, має родичів звідти і поділиться рецептом у коментарях? Було б круто відтворити це на сучасній кухні – без корита, звісно, але з душею.
Загалом, бекмес – це не тільки про їжу, а про зв’язок з корінням. Греки Приазов’я, попри всі історичні перипетії, зберегли ці традиції, і тепер це частина української культурної мозаїки. Якщо ви любите експериментувати на кухні, спробуйте самі – візьміть пару кавунів, потріть руками (або блендером, якщо лінь), зваріть до густоти. Тільки не забудьте поділитися враженнями в нашій спільноті! Я завжди радий вашим історіям. До наступної зустрічі, друзі, бережіть себе і смакуйте життям.