Привіт, друзі! Ви багато чули як працює російська пропаганда, яка намагається постійно поєднати всі народи та нації в один "многонаціональний народ". І ми з вами, як розумієте не виключення. Отже, сьогодні хочу навести докази, які стверджують зворотнє.
Луганська область, вона одна з тих областей, де є тим маркером цих подій і фактів, які стверджують, що слобожанщина це Україна.
Мені потрапили давні фото "хати коваля" тих часів. Чесно, мене ця “хата коваля” вже добряче зачепила, бо, здавалось би, ну що там особливого? А тут — загадка. Та ще й у Старобільську з Новопсковом, а це вам не якісь пересічні села, а цілком собі легендарні місця на Луганщині. Давайте трохи зануримось у 1928 рік, а? Знаєте ж, я обожнюю копирсатися у всяких історичних диванах, де пилу — хоч відро винось, але ж які там скарби!
Ну так от. Старобільськ і Новопсков — це не просто дві крапки на карті, це місця зі своїм характером, з душею такою, що аж іноді здається: от-от із-за рогу вискочить якийсь Остап Бендер в шароварах і попросить сала до борщу. Старобільськ, до речі, козаки заснували ще у 1686 (уявіть, які там вже тоді гулянки були!), а Новопсков — ще раніше, в 1638, і звався він спершу Закам’янка. Століттями тут кипіло життя: тягали вози, кували підкови, гуділи базари. Я не жартую — навіть у 1928-му, коли ці міста вже були в складі УРСР, історія з них аж випирала.
Джерело зображення
Оце я завжди й кажу: наші містечка — це не якісь точки, це, вибачте, частина ДНК. Тепер до головного — “хата коваля”. Коли мене почали питати, де такий: “Ого, цікаво, а чи є якась особлива хата?” І, чесно, перерив все, що можна. Немає у відкритих джерелах згадок саме про якусь конкретну “хату коваля” в 1928 році. Може, це місцева байка? Може, була якась відома хата, про яку знали тільки місцеві старожили? Не здивуюсь, бо ковалі тоді — як айтішники зараз. Без них нікуди: і плуг зробить, і леміш полагодить, і двері відремонтує. В хаті коваля завжди люди збирались, діти бігали кругом, а сусіди — то про врожай, то про женихів. По суті, центр всесвіту. Але, будь ласка, подивіться на ці унікальні архівні фото. Вони говорять саме про це. Колись, ще до повномасштабного наступу я там був і бачив це все на свої очі - музейні експонати.
Знаєте, в Новопскові є такий собі музей “Слобожанське подвір’я”. Там можна глянути на хатку кінця XIX століття: піч, рушники, лавки дерев’яні — ну, просто телепорт у минуле. Можливо, саме така хата і була у того коваля? У Старобільську теж не відстають: у місцевому музеї купа всяких штук — жорна, старі гармати, і це все реально переносить у ті часи. Я собі уявляю, як сидить коваль біля печі, а малі слухають казки про козаків. Ну, краса ж!
А що з точними даними по 1928-му? Та ну, друзі, це квест: архіви десь там на окупованих землях, дістатись до них — це як виграти лотерею. Є перепис 1926-го, але хто там жив і де стояла та хата — хтозна. Тільки бабусині байки та спогади лишились. Але, чесно, вірю — ще докопаємось і до цих історій!
Що точно відомо: Старобільськ і Новопсков — це Україна, і були нею завжди. В кінці XIX століття в Старобільську майже 80% українців, Новопсков — взагалі з наших засновників. Там і мова, і пісні, і паляниці, і вишиванки — усе справжнє, як є.
Коротше, “хата коваля” — це, мабуть, не про цеглу й дах, а про дух. Про те, як наші предки тримались за свою землю, ремесло й традиції. Якщо хтось із вас чув родинні оповідки — не мовчіть, пишіть! Може, разом знайдемо ту саму хату. А поки — бережіть себе, свою історію й не давайте буденності з’їсти наше минуле. Бо той хто знає своє минуле має силу. До зустрічі, друзі!