Привіт, друзі, ось я знову з вами в нашому блозі, де ми іноді копирсаємося в історії через старі фото, бо ж без минулого немає майбутнього, правда?
Сьогодні розмовляв із своїм однокашником... Слухайте, це стільки емоцій. Ми так давно не бачилися... Пів життя майже пролетіло. Дуже дивні відчуття... Але, знаєте, ми згадували, як сиділи десь у 9 класі у варьонках - тоді це було модно :) і писали в класі дуже цікавий твір на тему: "Чому ми хочемо створити свої державу та відокремитися від СССР". Писали багато чого, але тоді я подумав, ось про що. Дуже гарно це пам'ятаю. Якось дивно, що нам дали на це право... Цього я не написав... але в думках все це залишилося назавжди. Уявіть дев'ятикласник вже розумів, що якось ця Свобода на доволі легко пливе в руки і аж не віриться... Я навіть і не думав в той час, через які випробування прийдеться пройти через декілька десятиліть... В той день, пам'ятаю як моя Мати купила мені гітару. Я в той рік нарешті закінчив музичну школу (акардіон та фортепіано), а гітару купили бо на ній ще не було досвіду гри. Ну, так заради забави, але все було по іншому... Це був сонячний день, він був таким світлим і неймовірним, тому що попереду я відчував часи змін... Потім університет, але не музичний напрямок :). Все як у всіх на початку, але потім не зовсім... Справа в тому, що трохи пізніше ти вже тоді міг бути самим собою.
Так, от сьогодні хочу поділитися з вами кількома кадрами від американського фотографа Пітера Тірнлі, який якраз у 1991-му заскочив до Києва і зловив той момент, коли все переверталося догори дригом. Ви ж пам'ятаєте, той рік – це розпад Союзу, референдум про незалежність України, люди на вулицях, черги за всім на світі. Я переглянув ці знімки, і вони мене так зачепили, бо ніби вчора було, а вже стільки часу минуло. Давайте разом пройдемося по них, ніби прогулянка старим Києвом, і я розповім, що бачу, а ви в коментарях додайте свої думки, бо ж наша спільнота – це не просто читачі, а друзі по інтересах. Отже, перше фото – це ринок, типовий базар десь у центрі чи на околицях. Жінка в хустці, в білому халаті, важить картоплю на старовинних вагах, а поряд шматки гарбуза розкидані.
Знаєте, друзі, в 91-му їжі не вистачало, все по талонах, а тут вона сидить, ніби королева свого прилавка, і дивиться кудись у далечінь. Мені здається, це символ того часу – прості люди тримали все на своїх плечах, поки в Москві політики ділили імперію. Пітер Тірнлі, до речі, багато знімав таке повсякденне життя, щоб показати не тільки мітинги, а й як люди виживали. Я уявляю, як вона торгується з покупцями, а в голові – думки про те, що буде завтра.
Далі – кадр з трамваєм. Жінка в пальто штовхає візочок з дитиною, мокрий асфальт, дощ щойно пройшов, а трамвай номер 437 стоїть, ніби застиглий у часі. Пасажири всередині в шапках, хустках, дивляться кудись байдуже. Це ж Київ, друзі, ті старі трамваї ще досі в пам'яті багатьох. 1991-й – час, коли транспорт працював, але все навколо хиталося. Мама з малюком поспішає, може, додому чи в чергу, а дитина в шапочці з помпоном – така мила деталь посеред сірої реальності. Тірнлі любив ловити такі моменти, де звичайне життя переплітається з історичним хаосом. А подивіться на цю каракулеву шапку, яка на жінці... Це щось таке футуристичне, пам'ятаю мій дід іноді таку надягав.
А ось ветеран, старий дідусь на вулиці, з медалями на грудях, сидить чи стоїть, а за ним – золоті куполи собору, впізнаю Михайлівський. Обличчя суворе, шапка кроляча, ніби з фронту щойно. Він, мабуть, ветеран Другої світової, з тими орденами, а навколо – Київ, що змінюється. В 91-му багато таких дідів були, які пережили війну, голод, а тепер дивилися, як Союз розвалюється.
Тірнлі показує не героїв, а реальних людей, зморених часом. Потім – двоє міліціянтів біля пам'ятника Леніну. Стоять молоді хлопці в формі, з погонами, а за ними статуя з написом "ЛЕНИН", дерева, місто. Це ж символічно, бо в 91-му Леніна ще не зносили, але графіті вже малювали, люди протестували. Тірнлі зняв багато таких кадрів, де армія ще радянська, але повітря вже пахне незалежністю. Уявіть, ці хлопці, можливо, з України, стоять охороною, а через місяці все зміниться.
Ще один ринок, цього разу м'ясний. Молода жінка з білявим волоссям, в білій блузці, стоїть біля прилавка з шматками м'яса, ваги, люди навколо торгуються. Вона дивиться кудись незадоволено, з рукою на стегні, сумка червона в руці. В 91-му м'ясо – то розкіш, черги кілометрові, а тут все на виду. Тірнлі, мабуть, хотів показати контраст – краса жінки посеред сірого, буденного.
І останнє – черга в магазині. Люди в шапках, шарфах, стоять за горілкою "Русская", на прилавку абакус (рахівниця по нашому), коробки з Nestle Cerelec, гроші, паспорт. Хтось п'є з пляшки, хтось платить. Це ж класика перебудови, друзі, коли алкоголь був одним з небагатьох доступних "розваг", а імпортні продукти тільки з'являлися. Київ 91-го – суміш старого і нового, де люди чекали змін, але жили як могли. Ми із своїм однокашником згадали, як іздили до аеропорту та скупали в "відомих людей" жвачку "Дональд", а потім продавали... :). Це ще та історія.
Тоді я собі зміг купити мопед - ооо це було досягнення після велика...
За це мене не прийняли б точно до комсомолу, а я тоді навпаки радів і не хотів взагалі туди вступати. Я вважав, що краще залишатися вільною Людиною. Навіть піонером "насильно" зробили, самий останній з класа став :), ну тому що не хотів я таскати той металолом є ж багато важливіших справ.
Пам'ятаєте як школярів заставляли нафталінові вчителі радянського походження працювати на цих металоломних свалках, але не всі були такі вчителі - були й Люди. Ну, такий собі бунтар я був. Не подобалося мені все це, як і моєму роду козаків - Воля - це була і є моєю філософією.
Але, повернемося до літаків. Ми, дивилися на них, як вони сідали і відлітали вже з надією сподівалися, що колись і ми так зможемо полетіти за кордон та подивитися як там живуть люди...
Загалом, ці фото Тірнлі – ніби машина часу, показують Київ на порозі незалежності, з усіма труднощами і надіями. Я дивлюся на них і думаю, скільки ми пройшли з тих пір, але деякі речі, як от ринки чи трамваї, все ще з нами. А ви, шановна спільното, що скажете? Були в Києві в 90-х, або не обов'язково в Києві? Поділіться спогадами в коментах. До наступної зустрічі, бережіть себе!