Привіт!
Слухайте, останнім часом мене цікавить культурний фронт, який як з'ясувалося на практиці має велике значення. І це не просто про вибухи й зведення з фронту – це зовсім інша площина. Тут йде війна не тільки за території, а за те, хто ми взагалі такі. Це вже третій рік, як росія перетворила життя на трилер, але навіть якщо прибрати танки з картинки — залишається бій за культуру, за ідентичність. Я тут зарився в тонни матеріалів – від нудних звітів до реальних історій художників, і скажу вам чесно: зараз культура — це не фоновий шум, а справжня лінія фронту. Наші митці, музиканти, письменники воюють не гірше за тих, хто з автоматом. Це не просто якась додаткова історія, це нерв опору.
І так, багато хто каже: культура не про війну, "культурний фронт" звучить як жарт чи оксюморон. Але подивіться навколо — коли твоя країна під ударом, творчість стає або щитом, або зброєю. росія ж не вперше намагається стерти українське – всі ці циркуляри Валуєва, Емські укази, ну знаєте. Просто зараз до цензури додали ракети.
Давайте по-чесному: це не просто випадкові руйнування, це чітка стратегія — стерти все, що робить українців українцями. Міністерство культури на травень 2025-го вже нарахувало 1482 пошкоджених пам’ятки і більше 2300 знищених об’єктів культури — музеї, бібліотеки, церкви. Найбільше дісталося Донбасу, Харківщині, Херсонщині, Київщині. ЮНЕСКО каже: 509 об'єктів, але в них все повільніше, бо перевіряють ретельно, а Мінкульт бере гарячі дані з місця. Це не хтось бреше, а просто різні підходи. Але ясно одне: росіяни цілеспрямовано б’ють по символах. Знищили музей у Іванкові, згорів Куїнджі в Маріуполі, спалюють старі дерев’яні церкви, книги в окупації – хочуть довести, ніби "українське" це фейк. Для кримських татар, до речі, ще гірше, з 2014 року цензура, тиск, нищення могил – суцільний жах. Це не просто війна, це культурний геноцид, цифри реально лякають: 1118 клубів, 808 бібліотек, 129 музеїв – і це офіційно. Ось вам коротка шпаргалка:
пам’ятки – 1482 за Мінкультом, 509 за ЮНЕСКО;
інфраструктура – 2302, з яких 436 вщент;
релігійні об’єкти – 152 за ЮНЕСКО.
Це не статистика — це реально боляче.
Але, знаєте, українці не здаються, і це надихає. Культура стала щитом. Погляньте на мову: після 2022-го українська різко стала популярною навіть там, де її майже не було. Опитування показують: з 48,7% у 2017-му до 57,4% у 2022-му люди говорять українською вдома. Російська впала з 25,8% до 14,8%. Люди масово переходять, бо російська асоціюється з агресором. Один хлопець в інтерв’ю рубанув: "Ніхто більше не хоче бути росіянином". Це не тому, що хтось змушує – це народний рух. Хоча з часом зросла двомовність – люди міксують, адаптуються, але українська реально тримає удар. Держава і волонтери теж не пасуть задніх: HERI, HeMo роблять 3D-моделі, збирають докази для судів. Міжнародні партнери підтягуються: ALIPH, ЄС кидає 50 мільйонів євро, ICCROM тренує "культурних рятівників". Це не просто про ремонт, це про новий подих для культури.
І ще – найцікавіше! Де культура стає зброєю? В руках митців. Фотографи Костянтин і Влада Ліберови, які ще вчора знімали весілля, тепер документують жахи фронту: руїни Вовчанська, обличчя полонених. Їхні фото — це не прикраса для стін, а пряме свідоцтво. Вони кажуть: "Краще б цього не було", але працюють далі.
Музиканти воюють на два фронти: "Культурний десант" їде в окопи, грає для солдатів, а Kalush Orchestra чи SHUFFLE збирають мільйони на армію. Kalush навіть трофей Євробачення впарили за 900 тисяч баксів! За кордоном – концерти подяки, навіть у Штатах військові-музиканти показують світу, що таке український дух. Письменники пишуть у реальному часі: щоденники, репортажі, поезія. Олександр Михед – був цивільним, тепер у ЗСУ. Артем Чепай, пацифіст, теж пішов на фронт. Антології "Війна 2022", "77 днів лютого" – це сирі емоції, біль, злість. Павло Вишебаба пише з-під обстрілів, не соромиться говорити про ненависть. PEN Україна документує злочини, тримає авторів на плаву.
Якщо коротко:
Михед – щоденник про зсуви свідомості;
"Війна 2022" – 42 автори, серед них Жадан;
"77 днів" – хроніка Маріуполя;
Вишебаба – поезія прямо з фронту.
І ось що важливо: українське мистецтво – це та сама soft power, яка змінює світ краще за дипломатів. Виставки у Берліні чи Чикаго ламають російські фейки. Порівняйте з Боснією в 90-х: тоді світ довго тупив, списував усе на "етнічну ворожнечу", а це була агресія. З Україною — реакція миттєва, ЮНЕСКО, ЄС одразу включились. Світ нарешті зрозумів: бити по культурі – це бити по нації. Якщо коротко, війна триває, але культурний фронт стоїть. Після перемоги буде новий бій – із втомою, корупцією, треба буде будувати новий суспільний договір. Декомунізація, дерусифікація – це шлях до відкритої ідентичності. Але як навчитися пам’ятати травми без ненависті? Ось це питання так питання.