Привіт, друзі! Знаєте, я завжди кажу, що наша історія – це не просто сухі дати в підручниках, а живі історії про людей, які боролися за свободу. Сьогодні хочу розповісти вам про один такий епізод, який мене особисто зачепив, коли я гортав старі матеріали. Уявіть собі: 15 вересня 1920 року, десь біля Дністра, Окрема кінна дивізія Армії Української Народної Республіки вишикувалася на парад перед тим, як форсувати річку. Це був не просто показ сили, а момент, коли хлопці готувалися до серйозних боїв проти більшовиків, у союзі з поляками. Я от думаю, скільки з них тоді розуміли, що це може бути їхній останній парад? Але давайте за порядком, бо ви ж знаєте, як я люблю розкладати все по поличках, щоб було цікаво й зрозуміло.
Той рік, 1920-й, був справжнім пеклом для української армії. Після Зимового походу, коли наші сили були розпорошені, Симон Петлюра уклав союз з Польщею, щоб спільно дати відсіч червоній навалі. Окрема кінна дивізія, сформована навесні того року, стала одним з ключових підрозділів. Командував нею генерал-хорунжий Іван Омелянович-Павленко – справжній майстер кавалерійських справ, який вже мав досвід у попередніх кампаніях. Дивізія складалася з кількох полків, і на тій світлині, про яку йде мова, видно 1-й полк імені Максима Залізняка та голову 2-го Запорізького полку. Залізняк, до речі, той самий герой Коліївщини, символ бунту проти гнобителів, так що назва полку не випадкова – це як нагадування про нашу давню боротьбу.
А тепер тільки уявіть картину: кавалеристи на конях, вишикувані в ряд, прапори майорять, а попереду – Дністер, за яким чекають бої. Це був не просто ритуал, а підготовка до наступу. Вночі з 14 на 15 вересня, за наказом штабу Дієвої армії УНР, дивізія мала перейти річку, щоб підтримати польські сили в наступі на Галичину. Вони вже встигли відзначитися в боях під Бурштином і Букачівцями, а пізніше, 25 вересня, разом з Чорними Запорожцями звільнили Тисменицю від більшовиків. Я от переглядав старі документи, і там описано, як наші кіннотники розгорталися в атаки на скаку, немов вихор – це ж чиста романтика війни, хоч і жорстока.
Ця світлина походить з збірки "За державність. Матеріали до історії війська українського" 1937 року – це така класика для істориків, видана в еміграції, коли колишні вояки УНР збирали спогади, щоб не дати забути про нашу боротьбу. Там не тільки фото, а й описи подій від очевидців. Уявіть, хлопці в уніформі, з шаблями, можливо, ще й з піснею на вустах – "Гей, там на горі Січ іде" чи щось подібне. Це був час, коли армія УНР, попри всі труднощі, трималася на ентузіазмі та вірі в незалежність. Але, на жаль, через місяць, у листопаді, наші сили були змушені відступити за Збруч, і багато хто опинився в таборах інтернованих.
Друзі, я завжди кажу: такі історії нагадують, чому ми маємо цінувати свою державу сьогодні. Якщо ви маєте родинні спогади про той період чи фото з сімейного архіву, пишіть у коментарях – обговоримо! А я тим часом шукаю нові деталі, бо історія – це безкінечний скарб. До наступної зустрічі в блозі, тримайтеся!
