Сьогодні в нас, друзі, доволі цікава тема. А чи на тій мові ми розмовляємо? І ви скажете, що за дивне запитання. Сиджу собі, сьорбаю чайок, потикаюся у старі історичні нотатки й ловлю себе на думці: ну скільки ж можна було ту нашу українську мову гнути та ламати, щоб вона вписувалась у чужі стандарти? Особливо в Радянському Союзі, де за ідеєю "єдиної сім’ї" ховалося банальне уніфікування всього живого. От хочу сьогодні розповісти вам одну таку темну, але важливу сторінку — як у 30-х нашій мові різали крила під керівництвом Павла Постишева. Не просто факти з підручника, а історія з м’ясом і болем, яку ще й зараз відчуваємо у своїх словах. Якщо вам, як і мені, цікаво копирсатись у минулому, щоб зрозуміти, де ми зараз — гайда розбиратись.
Але, перед цим почитайте ось це. І буде зрозуміло хто ж керував, а точніше знущався над нашою мовою.
Дивіться, 20-ті роки — це взагалі весна для мови. Українська цвіте, словники множаться, правописи народжуються, нації — респект. Але 1933-й, Сталін бере і шле нам Постишева — такого собі "генерала по боротьбі з націоналізмом". І пішло-поїхало: все українське згортати. Постишев — не мовознавець, але саме під його тиском почали крутити гайки так, що мова з кожним роком ставала все більше схожою на російську. Інтелігенцію — під ніж, мовознавців — за ґрати. Комісії сидять, правила переписують, аби звучало "по-братньому" з Москвою. Це якби вашу улюблену пісню переписали так, щоб її можна було співати під чужий баян. Шкода? Ще й як.
Тепер про той горезвісний "словник Постишева". Не офіційна це назва, більше народна, бо асоціюється з його темними часами. Йдеться про правопис 1933 року, ще "хвильово-постишевський". Керував комісією Андрій Хвиля, зам наркома освіти, а Постишев махав прапорцем "добро". Взялися громити попередній правопис 28-го — мовляв, "націоналістична диверсія". Все, що робило українську особливою, — на смітник. Словники, як у Кримського чи Єфремова, під заборону. Нові видання з Москви у 40-х — просто викидали слова або підміняли російськими варіантами. Ще фігуранти? Каганович — теж не пас задніх у цькуванні. А справжніх мовних реформаторів — Скрипника, Синявського — або вбили, або довели до самогубства. Це не бюрократія, це цілеспрямований заміс проти ідентичності.
Хочете деталей? Будь ласка:
1. Букву "ґ" — тупо викинули з алфавіту. "Ґрунт" став "грунтом", "ґанок" — "ганком".
2. Закінчення? "Братові" перетворили на "брату" — знову ж таки, калька з російської.
3. Іноземні слова теж "осовєтили": "бакханка" стала "вакханкою", "радіюс" — "радіусом", "Маріюпіль" — "Маріуполем".
4. Географічні назви під ножиці: "Басарабія" — "Бессарабія", "Берестя" — "Брест".
5. А лексика? Тут взагалі караул. "Городина" замість "овочі", бо "овощі" по-російськи. "Садовина" — "фрукти". "Живе срібло" — "ртуть". "Аркуш" — "лист". "Визиск" — "експлуатація". "Робітня" — "майстерня". "Суходіл" — "континент". "Філіжанка" — "чашка". "Жмуток" — "пучок". "Здобуток" — "виручка". "Кошик" — "корзина". І це навіть не половина списку!
6. Граматика постраждала теж: дуальні форми "дві книзі", "три вербі" — гудбай, бо "у росіян такого немає". Суфікси теж підправили: "-ний" замінили на "-овий", як в "предметний" — "предметовий". А ще "напозір", "позаяк", "достоту" — оголосили архаїзмами, прибрали з мовлення.
Це знущяння тягнулося до 80-х, з невеликим послабленням у 60-х. Логіка проста: зробити з української такий собі "сільський діалект" російської, стерти унікальність, і нав’язати новояз з "колгоспами", "соціалізмом", цими всіма "трудящими". І от задумайтесь: скільки слів ми втратили? Якби не ті зміни — може, українська зараз була б ще багатшою, барвистішою. Але добре, що ми це обговорюємо, бо без пам’яті про минуле — ніякої мови не збережеш.
Якщо прочитали й зачепило — пишіть в коментах свої приклади слів, що досі звучать "по-радянськи". До зустрічі в блозі! Бережіть мову, бо без неї — ну, самі знаєте...