Привіт, мої дорогі читачі! Це знову я, ваш блогер :), де ми разом відкриваємо щось нове, красиве і близьке серцю. Сьогодні хочу розповісти вам про пісню, слова якої я написав та опублікував раніше. Ця пісня не просто звучить, а ніби малює картину – "За тереконами, східними росами." Це не просто слова і мелодія, це ціла подорож на схід України, де сонце щоранку обіймає поля, а люди живуть із такою любов’ю до своєї землі, що аж мурашки по шкірі. Сідайте зручніше, зараз розкажу, чому ця пісня – це більше, ніж просто музика, і як вона оживає в реальному світі.
Уявіть собі: ще тільки світанок, імла гуляє над полями, а над териконами – тими рукотворними горами, що залишилися від шахт – піднімається сонце. Його промені ніби танцюють, як співається в пісні, з росами і ковилою, що гойдається на вітрі. Я коли вперше почув ці рядки, одразу згадав, як сам стояв у донецьких степах і бачив, як небо стає рожевим, а маки палахкотять червоним, наче вогники. Ви знали, що маки – це справжні бійці природи? Вони першими з’являються там, де земля виснажена, де копали вугілля чи залишили купи шлаку. Біологи кажуть, що ці квіти вміють "лікувати" ґрунт, додаючи в нього поживні речовини. І от серед цих териконів, які здаються суворими і промисловими, природа малює свою картину – ковила, вишні, що цвітуть навесні, і терен, що стоїть у тиші, наче охоронець.
(якщо у вас не відображається відео ви можете подивитися його тут)
А що мені найбільше подобається в цій пісні – це як вона передає дух людей сходу. Там співається про них як про вітер, що гуляє полями, і як про сонце, що пробивається крізь хмари. Я бачив цих людей – вони прості, але сильні, як та земля. Працюють, вирощують хліб, співають надвечір біля річок. Пам’ятаю, як одного разу в маленькому селі на Донеччині чув, як бабусі гуділи пісні під зорями – і це було так щиро, що аж серце завмирало. У пісні є рядок про те, як їхні голоси, мов зорі, розпливаються в млі. І це правда – ці пісні, ці традиції тримають людей разом, дають сили жити і мріяти, попри всі труднощі. Нажаль, більшість тієї території окупована ворогом. Але, будемо сподіватися, що ті землі рано чи пізно, все ж таки бдуть звільнені.
Знаєте, що ще неймовірно? Схід сонця на тих краях виглядає не так, як деінде. Через промислову імлу світло розсіюється, і небо стає ніби намальованим – золоте, рожеве, з довгими променями, що тягнуться до горизонту. Мені якось один місцевий дядько розповідав, що для них світанок – це як обіцянка нового дня, коли все можливо. І це не просто романтика. Екологи зараз працюють над тим, щоб терикони "ожили" – висаджують дерева, створюють зелені зони. Деякі з цих штучних гір уже поросли травами, там гніздяться птахи, бігають комахи. Природа бере своє, і це так надихає!
Ця пісня – як місток між нами і тим краєм, який ми можемо не знати, але який є частиною нас. Вона нагадує, що схід України – це не тільки шахти і заводи, а й безмежні поля, де в кожній росі – любов. Я слухав її і думав: як же круто, що ми маємо таку землю, таких людей і таку музику, яка це все оспівує. А що вас чіпляє в таких історіях? Бували на сході? Чи, може, маєте свою улюблену пісню про рідну землю? Пишіть у коментарях.