Доброго вечора! От сиджу я тут за компом, гортаю старі фото і думаю: ну як же наші люди вміли виживати в будь-яких умовах, а? Сьогодні хочу розповісти вам про одну таку історію, яка мене просто зачепила за живе. Йдеться про Зелений клин – той шматок землі на Далекому Сході, куди наші українці перебралися ще наприкінці XIX століття. Уявіть: десь там, біля Японського моря, де тайга, сопки і дикі звірі, а наші хлопці з дівчатами будують хати, садять городи і носять вишиванки, ніби вдома на Полтавщині чи Чернігівщині. І все це зафіксовано на фотографіях Аркадія Зарембського – етнографа, який сам родом з Чернігова, і в 1928 році поїхав туди в експедицію, аби задокументувати той побут. Я от дивився на ті знімки і подумав: друзі, це ж наша історія, жива і справжня, без прикрас.
Все почалося після скасування кріпацтва в 1861-му, коли землі на Україні стало бракувати – уявіть, в Чернігівській губернії на господарство ледь 8 десятин, а там, на Сході, уряд роздавав по 100 на родину, ще й пільги давав. Перші сміливці вирушили в 1860-х, а масово – з 1883-го, коли запустили регулярні рейси з Одеси до Владивостока. Подорож – то окрема епопея: понад 50 днів морем, через Суецький канал, Сінгапур, іноді навіть з обходом Африки, а на борту – епідемії, тіснота. Багато хто не доживав, але ті, хто добрався, осідали в бараках у Владивостоці, проходили карантин і йшли в тайгу рубати ліс під села. Назви давали свої: Чернігівка, Іванівка, Покровка, Сергіївка – ніби шматок України перенесли за тисячі кілометрів. До 1916-го туди переїхало понад 276 тисяч наших, в основному з Чернігівщини, Полтавщини, Київщини. Вони там не просто виживали – освоювали дикі землі, садили пшеницю, овес, гречку, хоч клімат був не той, пшениця часом отруювалася. Але наші люди – то сила: будували хати з солом'яними дахами, білили їх, ставили печі, як удома, копали криниці, ткали на верстатах.
А тепер про ті фото Зарембського – це ж скарб! Він у 1929-му знімав у селах Чернігівського, Іванівського районів Владивостоцької округи. Ось, наприклад, родина переселенця біля воріт садиби в Петровичах: всі в вишиванках, жінки в керсетках, чоловіки в сорочках з вишитими візерунками, а позаду – хата з сіньми, коморою, побілена, як у нас на селі. Чи садиба в Іванівці: видно городи біля річки Лефу, цвинтар з хрестами, на яких рушники пов'язані – чисто український звичай. Є знімок заможного українця Я. М. Черниша з Чернишівки, він стоїть гордо, а поруч дружина Є. І. Черниш у святковому вбранні. Друзі, ви уявляєте, як вони там зберігали традиції? Курник під солом'яним дахом, саж для свиней, льох на садибі – все як у бабусі в селі. Зарембський зробив понад 500 фото, чотири колекції саме про українців: з Амурського, Хабаровського, Владивостоцького округів. Він фіксував не тільки побут, а й як вони будували колгоспи, хати-читальні – бо часи були радянські, доводилося підлаштовуватися під "культурну революцію". Але на знімках видно справжнє: люди в традиційному одязі, господарства, де все по-нашому.
Знаєте, що мене вразило? Ці люди не просто переселилися – вони колонізували ті землі, зробили їх своїми. У 1917-1918-му навіть з'їзди українців скликали, мріяли про автономію, про приєднання до УНР як колонії. Газети видавали українською, школи відкривали, хори створювали. Але потім більшовики все придушили: репресії, арешти, у 1930-х Зарембського самого заарештували за "справою славістів", він відсидів, а в 1956-му реабілітований посмертно. Зараз українців там лишилося небагато – за останніми даними, тисяч 10-20 в Приморському краї, але дух той лишився. Я от думаю, друзі, якби не ті фото, ми б і не знали, як наші предки там жили, носили вишиванки посеред тайги, варили борщ і співали пісень.
Якщо ви теж любите такі історії, пишіть в коментах – може, хтось має родичів з тих країв? Або поділіться своїми думками, бо для мене це не просто минуле, а нагадування, які ми витривалі. До наступної розмови, друзі, бережіть себе!