Важко писати про красу сусідніх країн, коли в своїй щоночі відбуваються страшні руйнування. Та серце якось дивно заспокоюється від думки про те, що хоча б на кілька днів твої діти опинились в повній безпеці від ракет і безпілотників, які так страшно нищать українські міста і людей.
Страшно дивитись на ті кадри атак на столицю, Страшно, бо добре знаєш як тремтить тіло кожного разу коли вмикається тривога, і ти бачиш червону мапу з незнанням того, що буде відбуватись вже через кілька хвилин.
Тому іноді аж дивно, як змінюється твоя свідомість, як відновлюється твій спокій, коли ти далеко, Напевне оці хвилювання втратити когось таки на підсвідомому дуже тебе нищать зсередини. І я можливо чи не вперше за довгий час розумію людей, які втікають за кордон, кидаючи усе, аби свідомо розуміти, що твої діти в безпеці.
Спокій ранкової, ледь відійшовшої від сну Праги навіює на такі от думки, дивні і усвідомлені водночас.
