Яке ж чудове поле тюльпанів. З першого погляду можна роздумувати, а про що ж ще можна написати, коли на фото ось така краса. Можливо про те, як розводити таких красенів? А можливо про захоплення і енергетику від споглядання? Або ж про все разом, про емоції, про красу, про захоплення і про господарів. Та поки я готувала допис, сталося дещо непоправне. І тепер це швидше такий собі лист в епоху пам'яті про людину, чиї руки дбали про кожну тюльпанову цибулинку з року в рік, яка з любові і дбайливості перетворилася в ландшафт тюльпанів, в казку.
Цей допис - подяка людині, чоловіку, якого я ніколи не бачила, але дуже добре знала його сім'ю, його дружину, яка гостювавши в нас, стала бабусею для моєї доці. "Ще одна моя бабуся", так її називала, полюбила з першої розмови, і дарувала обійми, як найріднішій у світі. Тому з поваги і з....сама не знаю ще як правильно це назвати, поклику душі чи що, не можу не написати і таким чином закарбувати хоч десь пам'ять і підтримку цій родині. Отож.....
Великодні свята - велика сила, сила віри і надії прямо примножується з молитвою і в гармонії з роботою в традиціях випікання пасок, підготовка крашанок. І кожен в цей момент хоче бути поряд з родиною. Так сталося і в цій сім'ї, сім'ї двох літніх людей, війною розділених - вона - бабуся, приїхала до своєї батьківщини з дітьми, привезла їх в безпечне місце, він - дідусь, хазяїн, справжній охоронець нажитого кров'ю і створеного самотужки господарства, лишився в самому пеклі війни. Чому? А хто ж його зна. Так певне судилося. Вони бачились рідко, та все ж бачились, на свята вона їзлила до нього, спала в облаштованому підвалі під час тривоги, оберігала і підтримувала своє крило, з яким разом пролетіла так багато років. Чи просила поїхати з нею? Так, та відповідь ствердна, тут мій дім і я в ньому, а якщо судилося -то ще й подивлюсь чим війна клята закінчиться. 3 роки під ракетами і градами. 3 страшні роки, та все в порядку в садку, в городі, ще й з такою красою на ганку. І все це на першій лінії вогню, на війні. Повірити важко. Ці тюльпанові цибулинки цього року він передав на вдячність за прихисток своїх найрідніших. І ось шо нам вдалось виростити. Та чому ж я про свята почала? А ось чому, в свята родини воз'єднуються, навіть в найтяжчі хвилини, щоб підтримати. І ця родина воз'єдналась теж, та втіхи не було, увесь Великдень лунала повітряна тривога, ні пасок не спекти, ні на двір не вийти, а коли врешті шум згас, настала інша біда. Ворог завдав іншого виду удару - каб. Хязаї якраз готувались посидіти за столом за обідом. Вона вдома - накриває на стіл, а він вийшов помилуватись своїм господарством. З нею все гаразд, фізично, хоч є травми, та вони загояться. Морально - вона поранена до кінця життя - адже в тюльпанах лишився її господар, її підтримка, іі часточка, її друге крило, з яким вона так довго летіла...
