Дощ ішов три дні і три ночі. Максим дивився у вікно, і від побаченої картини йому ставало дедалі сумніше. Він щойно зустрів Оленку, і вони так гарно ділилися своїми роздумами. Де вона зараз? Мабуть, теж сумно дивиться у вікно або малює. Наступного ранку картина за вікном повністю змінилася. Дерева й трава позеленішали, пташки почали співати ще голосніше. Максим вийшов на прогулянку з мамою. Доріжки були вкриті великими калюжами. Калюжі, наче величезні мокрі очі, віддзеркалювали небо і хмари. Максим обережно обходив їх, щоб не намочити нові кросівки. Його мама зустрілася з сусідкою і зупинилася обговорити з нею кілька важливих питань. Максим трохи постояв поруч, потім потягнув маму за рукав, але дорослим потрібно було більше часу порозмовляти. Для Максима це було довго й нудно. Хлопчик роззирався на всі боки і побачив дівчинку в яскраво-червоних гумових чобітках. Вона пильно дивилася на велику калюжу, ніби щось хотіла побачити в ній.
Максим непомітно наблизився до дівчинки. Це була та сама Оленка, але вона вдавала, що не впізнає Максима. "Що ти там виглядаєш?" — нарешті спитав Максим. "Чшшшш, чекаю, коли народяться жабки", — серйозно відповіла Оленка. "Жабки? А звідки їм тут узятися?" — запитав Максим, бо ніколи біля будинку не бачив жабок. "У мене в селі їжак живе, то він з листя собі хатку зробив, а жабки в озері живуть", — продовжив хлопчик. "Правильно! Ось маєш озеро!" — показуючи на калюжу, відповіла Оленка. — "Невже ти не розумієш? А якщо зануритися в калюжу з головою, то можна потрапити в інший світ, це ж справжнісінький портал, де завжди сонячно, метелики літають і цвітуть квіти". "Нічого собі, — здивувався хлопчик. — А звідки ти це все знаєш?" "Та про це усі давно вже знають!" — радісно мовила Оленка. — "І жабки звідти вистрибують". У калюжі і справді щось ворухнулося. Максимові стало так дивно й цікаво, що він від здивування відкрив рота. "Ось бачиш, усе вже починається", — сказала Оленка. І тут із калюжі вистрибнула маленька зелена жабка. Вона стрибнула прямо на Максимову ногу, а потім швидко сховалася в траві. Максим здивовано кліпнув очима. Це було справжнє диво! "Бачиш? Я ж казала!" — радісно вигукнула Оленка, підстрибуючи на своїх червоних чобітках. — "І це тільки початок! Якщо ми будемо дивитися сюди щодня, то побачимо ще більше цікавого!" Максим забув про свої нові кросівки, про нудну розмову дорослих і про те, як довго йшов дощ. Його обличчя осяяла широка посмішка. Калюжа вже не здавалася просто мокрою плямою на асфальті, а справжнім порталом у світ пригод, де жили жабки, літали метелики, і завжди світило сонце. Він подивився на Оленку. Вона була така ж незвичайна і цікава, як і ця чарівна калюжа. Тепер він точно знав, що їхні розмови ніколи не будуть нудними. Адже поруч з Оленкою навіть звичайна калюжа могла стати початком неймовірної пригоди.