Яблука для мене — це як місток у дитинство. Особливо аромат яблук, поскладаних у ящик і залишених десь на зберігання у приміщенні. Згадую, як колись у селі дідусь і бабуся тримали зимові сорти у коридорі (сінях). Взимку тут було холодно, проте сухо. Запам'ятався цей момент, коли заходиш з вулиці і відчуваєш такий насичений і терпкий запах. А ще тоді яблуні були дуже високими... Цього року в моєму саду не так і багато дерев дали врожай, але радує, що молоді деревця вже окріпли і їхні плоди красиві та великі. Наш клімат постійно змінюється і приносить сюрпризи. Наприклад, вже зараз через літню спеку половина листя з горіхів зісохло і впало. Мої молоді яблуні теж майже безлисті, так ніби пізньою осінню. А плоди світять, як ліхтарі у саду.
Нещодавно натрапила на поезію, яка на 100% відповідає моєму настрою та відчуттям. Це верлібр, отож рими тут не шукайте. На мою думку, такими віршами потрібно смакувати і не читати надто багато за один раз... Діліться вашими враженнями! Сьогодні з запізненням приєднуюсь до #fridaypoem.
ЯБЛУКА коли йдеш збирати яблука, які ще вчора вгризались в небо, а тепер рум’яніють у обіймах високої трави й заклично виблискують залишками хмар, такими холодними, що пальці обпікає і судомить від доторку; коли несеш їх у подолі, відчуваючи, як вони твердими боками штурхають один одного; коли розкладаєш їх на столі, а вони всотують в себе сонце, так, що непомітно приходить вечір; коли береш в руку цю теплу наочну модель любові, підносиш до щоки і відчуваєш як звідти по-домашньому пахне приборканою осінню, тоді розумієш, що живий.
(Наталя Боровик)
Дякую за ваш візит, голоси та коментарі!!! До зустрічі!