Це було в одну з тих ночей, коли в лікарні "Швидкої допомоги" все затихає, наче перед бурею. Чергування, третя година ночі, всі чергові лікарі розбрелися по своїх кутках — хто дрімає в ординаторській, хто гортає журнали, щоб не заснути. Мій інтерн Сашко, молодий хірург, тільки-но вмостився на кушетці з думкою: "Ну, може, хоч годинку посплю". Але ж ні, в "Швидкій" спокій — це як сніг у липні, буває, але рідко.
Раптом по рації тріск: — Сашко, давай на другу палату, привезли тобі клієнта! — Що там? — бурмоче він, протираючи очі. — Та нічого страшного, забій грудної клітки, стан стабільний. Ми поїхали, бувай!
Сашко, зітхаючи, плететься в приймальне. Заходить — тиша, тільки лампа гудить над столом. На каталці хтось лежить, вкритий простирадлом до підборіддя. "Ну, нормально, зараз оформлю, піднімемо в палату", — думає він і бере супровідний лист. Читає діагноз: "Забій грудної клітки, підозра на перелом ребер". Нормально, стандартна справа. Але тут його погляд падає на графу "Обставини травми". І там напис:
"Сидів. Співав. Упав. Затих."
Сашко аж підстрибнув. "Що за фігня?!" — думає. Перечитує ще раз, бо, може, очі замилилися. Ні, все правильно: "Сидів. Співав. Упав. Затих." Це що, йому небіжчика підсунули? У голові вже картинка: швидка вирішила не возитися з оформленням, міліцією, моргом, а просто скинула "пасажира" і змилася. Сашко, м’яко кажучи, в шоці. Починає гарячково викликати бригаду по рації.
— Алло, бригада, ви мені кого привезли?! — кричить він у мікрофон. На тому кінці спокійний голос: — А що не так? Забій, усе по-честному. — Та ви серйозно? У супровідному написано: "Сидів. Співав. Упав. Затих." Це що, він уже того... не з нами? Тиша. Довга, напружена тиша. Потім хтось із бригади, давлячись від сміху, видає: — Сашко, заспокойся! Це ми так, скоротили. "Затих" — це не в тому сенсі. Він просто п’яний у зюзю, співав, доки не гепнувся.
Сашко, ще не до кінця вірячи, підходить до каталки. Скидає простирадло, а там лежить мужик, років сорока, з червоним носом і синцем розміром з кулак на грудях. І не просто лежить — хропе так, що стіни тремтять. Пахне від нього, як від винного погреба, а на футболці напис: "Фестиваль самогону — 2025". Сашко ще раз глянув на супровідний лист. Унизу дрібним почерком дописано: "Пацієнт під час транспортування співав гімн України, потім блював і заснув".
— Ну, спасибі, — бурмоче Сашко, — хоч би попередили, що це не "затих назавжди".
Поки сестрички оформляли цього "фестивального" героя, Сашко вирішив його розбудити, щоб перевірити, чи все з ним окей. Трясе за плече: — Ей, дядьку, прокидайся! Що болить? Мужик відкриває одне око, дивиться на Сашка, як на привида, і видає: — Та нормально все... Ой, лікарю, а ти чув "Ой у лузі червона калина"? Давай заспіваємо!
Сашко зрозумів, що нічка буде довгою. Поки він намагався вмовити мужика не співати, той уже затягнув "Червону руту". Сестрички реготали, а Сашко тільки зітхав: "І за що мені таке щастя?"
На ранок мужика протверезили, ребра перевірили — тріщина, але не страшно. А Сашко ще довго розповідав цю історію в ординаторській, додаючи: "Якщо в супровідному пишуть "затих", краще одразу перевіряйте пульс. А то мало що швидка вигадає!"