Привіт, друзі! Отож, вчора я обіцяла вам розповісти про те, як я наводила лад у теплиці. Бо ж саме туди я йшла, коли з двору замилувалася фантастичними обрисами помідорів на фоні запітнілої плівки. Вона з внутрішнього боку була вкрита парою і краплями роси, що збиралися, не маючи куди подітися. Справжній парниковий ефект у дії!
Я пішла туди, бо вже дуже багато трави виросло. Останнім часом у мене не було можливості туди вибратися, а тут трапилася хвилька — малий бігав під наглядом чоловіка на другому поверсі, тож я використала час. Повиполювала траву, пообривала зайві гілки з помідорів, щоб росли власне помідори, а не «джунглі». Бо зараз вже плоди не розвиватимуться — кущі й так величезні. Я залишила тільки основні стебла та ті плоди, що в процесі дозрівання. Навіть дуже маленькі зав’язі пообривала: вони вже не встигнуть вирости. А так ті, що є, матимуть шанс піднятися більшими й встигнути достигнути.
Усю траву та гілки чоловік зібрав на тачку й вивіз на купу. А я ще люблю випити каву біля теплиці — там стоїть таке напівполамане крісло-шезлонг. Колись хочу його відремонтувати: просто натягнути тканину на дно (там зараз дошка в якості сидіння, як ви можете бачити 😄), і буде майже як нове, бо рама ще цілком міцна. Тож я роблю каву, сідаю туди — і маю свою хвилинку відпочинку.
Бо в мене ж два хлопці, які без мами не можуть прожити й хвилини. Жартую, звичайно, але інколи буває так, що за одну хвилину вони встигають крикнути «мам!» двадцять разів. Поки не обізвешся — не відчепляться. Ну і Даринка теж буває потребує уваги. Хоч вона вже доросла: сама зранку одягається до школи, що значно полегшує життя, але все одно іноді теж хоче одночасно уваги разом із братами.
Ось так у мене часом і не залишається можливості десь навести лад. А вчора вдалося! І я рада, що тепер у теплиці є трохи більше простору: легше зайти, легше знайти помідори, бо раніше серед тої маси зелені вони губилися.
