Привіт, друзі!
Молодший син — моя найкраща мотивація для обідніх прогулянок. Особливо коли погода гарна — просто гріх сидіти вдома. Ми з чоловіком і самі любимо гуляти, але в робочі дні це не завжди можливо: то якісь справи, то клопоти по господарству. Хіба що у вихідні виберемося десь разом — прогулятися чи покататися на велосипедах. Хоча, якщо чесно, на велосипедах ми вже давно не їздили… мабуть, десь два місяці минуло з нашої останньої спільної поїздки.
А з малим гуляти треба частіше. Саме таку прогулянку я зробила кілька днів тому — того теплого, сонячного осіннього дня. На деревах ще трималося трохи листя, але більшість уже лежала під ногами — жовта, золота, різних теплих відтінків. Довкола — спокій: десь на полях люди вже все зорюють, хтось сіє озимину, хтось просто готує землю до зими. Не всі городи ще забудовані, хоча поруч із нами, ближче до Львова, чимало полів уже перетворилися на котеджні містечка або відпочинкові комплекси.
До речі, біля нас неподалік, за 10 хвилин пішки, теж щось будують — схоже на базу відпочинку. Поки що там немає ніяких вивісок, але виглядає саме так. Місце там справді гарне — глибока долина з озером унизу. Раніше люди часто туди приходили на риболовлю. Добре, що забудовники не перекрили стежку до води — залишили прохід, і туди все можна буде ходити.
Дорогу до цього комплексу вже вимостили бруківкою. І, чесно кажучи, я зразу подумала: як би добре було, якби й у нас так! Бо влітку на нашій вулиці стоїть страшенна курява — через вантажівки та машини, що постійно їздять повз. Звісно, я розумію, що це дороге задоволення, особливо під час війни, коли укладання бруківки стало символом марнотратства перед насуванням екзистенційної загрози, тай місцева влада зараз має інші пріоритети. Та все ж мрію, що колись і біля нашого будинку буде гарна, чиста дорога.
А поки їздимо не надто зручним позиченим візочком дорогою засипаною щебенем, а також ґрунтовими дорогами серед полів і ловимо останні теплі дні. Бо вже зовсім скоро прийде зима — і такі прогулянки стануть лише приємним спогадом.
