Привіт, друзі!
Минулими вихідними ми з родиною поїхали до мого батьківського дому — до мами, до бабусі, в Яворів, місто, де я народилася і виросла. У неділю там мали відбуватися цвинтарні заходи — коли священики переходять від могили до могили, моляться за спочилих, а родичі приходять, щоб згадати своїх. Наші теж там — мій тато, обидва діди, рідна сестра бабусі, брат батька… і мій інший дядько,мамин брат, який загинув на фронті влітку минулого року, виконуючи бойове завдання. Ми прийшли до всіх них, запалили свічки, пом’янули, просто постояли — без слів.
Ми приїхали трохи раніше, ще в суботу, щоб допомогти мамі трохи підготуватися, поговорити, побути разом. Такі дні завжди наповнені спогадами. А ввечері ми з чоловіком вирішили пройтися на прогулянку, залишивши дітей із бабусею й прабабусею. Погода була напрочуд тепла й сонячна, сонце повільно сідало, фарбуючи небо у м’які відтінки помаранчевого. Ми гуляли вулицями, що для мене наповнені спогадами — бо я тут виросла. Для чоловіка — трохи менше, але й для нього Яворів не чужий: ми тут жили певний час після народження Даринки, а це вже дев’ять років тому.
Чим далі у спогади — тим теплішими вони здаються. Усе важке з часом розчиняється, залишається щось добре, спокійне, ніжне. Ми пройшлися центральною площею — вона тут теж називається Ринок, як у Львові, далі біля старої ратуші, де тепер школа, повз мою колишню школу, аж до стадіону. Усе це пробуджувало легку ностальгію, але водночас давало якесь дивне відчуття спокою.
І це, мабуть, найцінніше — бодай годинку побути в спокої. Бо зараз його катастрофічно бракує. Іноді здається, що нерви просто не витримають, що втома з усіх боків стискає. Але я намагаюся не скаржитися. Бо Тарас зараз не на фронті. І я пам’ятаю, як це було — щодня молитися й чекати новин, боятися кожного дзвінка. Тепер я молюся за інших, але іноді, на жаль, забуваю, як там — страшно. Бо рутина підступна, вона затягує, змушує трохи забути, трохи звикнути.
Та ми не маємо права забувати. Щоранку о 9:00 ми зупиняємося на хвилину мовчання — вшановуємо пам'ять полеглих Героїв. Майже завжди, хіба іноді випадково пропустимо. Але все одно здається, що цього замало. Бо ніколи не буде достатньо.
Жодне слово, жодна хвилина мовчання не здатні виправдати смерть наших Воїнів. Єдине, що може — це Україна, яка живе. Україна, у якій звучить українська мова. Україна, яку вони боронили. І про це ми мусимо пам’ятати.
