Є фільми, які я дивлюсь не заради сюжету, а заради того, щоб потонути в атмосфері. “Blade Runner 2049” — один із них. Учора ввечері я вирішив пересвідчитись, чи він і досі має на мене той самий ефект, що й під час першого перегляду.
Світ Дениса Вільньова — це не майбутнє, в яке хочеться потрапити. Це холод, дощ, неон і самотність. Коли дивишся, здається, що повітря в кімнаті теж стає важким і вологим. Я сидів у темряві, і моє відображення в екрані змішувалось із кадрами фільму — так, ніби я теж частина цього світу.
Щоразу помічаю деталі, яких раніше не бачив: тіні, які ніби живуть своїм життям; вирази облич героїв, коли вони мовчать; звук вітру, що нагадує подих когось гігантського, невидимого.
І, мабуть, найбільше вражає тиша. Вільньов дозволяє їй бути довгою, незручною, майже фізично відчутною. У цій тиші ти раптом чуєш себе — і це трохи лякає.
“Blade Runner 2049” — не для тих, хто хоче швидких відповідей. Він залишає тебе з питаннями: Хто ти? Чи ти — ти? І чи взагалі важливо, якщо ти відчуваєш?
Вчора я вимкнув телевізор і ще хвилин десять сидів у темряві. Не хотілося повертатись у реальність. І, можливо, у цьому й є сила справжнього кіно — воно забирає тебе з собою й не відпускає одразу.
А в тебе був фільм, після якого ти ще довго сидів у тиші?