Ні-ні, не переживайте: мама на місці, все з нею добре. Це я так кажу щоразу, коли вона виходить сама погуляти у двір. І через якийсь час я починаю шукати, де вона і чим займається. Адже в її віці та при такому слабкому для ходіння вулицею самій стані дати їй повну свободу пересування навіть у дворі - не дуже безпечно. Але створити ілюзію для мами, що вона - самостійна, потрібно. Бо одразу ж отримуєш позитивну віддачу у вигляді радісної і впевненої в собі жінки. А не те що при постійному моєму нагляді: і те болить, і те ниє, і очі не бачать, і вуха не чують. На вулицю сама вийде - все як рукою знімає! А ти потім така ходиш по хаті і заглядаєш у всі вікна: де ж та мама? Бо любить і на город піти, роздивитися як там що росте. А на городі - рельєф, там мама може і впасти, і покотитися вниз із горбка. Чого допустити аж ніяк не хочеться.
І коли через вікно бачу, що мама сидить біля хати, а Хенк солодко спить, її охороняючи🤣, - можна далі займатися домашніми справами. А якщо ніде у дворі мами немає, 'загубилася', - все, пора йти її шукати. Насправді мені подобається, що у нашому дворі можна 'загубитися'. Для мами це набагато краще, ніж жити у квартирі і гуляти тільки по балкону. Бо у двір там вийти - це подолати кілька десятків сходинок із високого другого поверху. Без сторонньої допомоги мама вже не здатна це зробити. А от у своєму домі вийти у двір сама поки що може, слава Богу. Радіє мама кожній квіточці, кожному листочку, кожній ягідці. Все для неї прекрасне, все як треба. Добре, думаю собі, що ми трохи навели порядок у закинутому дворі. Тепер замість бур'янів - квіти, а доглянутий по-правильному виноград розвинувся так, як ніколи. Любить мама сісти під хлівом на дошках, і дивитися вдалину. Звідси, з горбочка, все як на долоні: і город, і луки, і Шумськ. А щоб не сумувала мама, згадуючи минуле, - я час від часу приходжу її розважити новинами від внуків та правнуків. Бо такі новини мама ловить всім своїм єством, як повітря, - жадібно і з якимось ностальгійним щастям... Бо війна відібрала у неї можливість на старості років часто бачитись із ними. Ба, навіть рідко... І саме тому мама завжди каже: маю дожити до нашої перемоги і побачитись зі всіма. А тоді не страшно і піти у засвіти. От така у мене мама. Люблю її. Жалію. Бережу, як можу. І дуже не хочу загубити...
