Навіть не знаю, які світлини можна показати, описуючи вчорашню ситуацію. Прийдеться щось схоже пошукати в інтернеті, бо фотографувати цього бідного старого помираючого пса зблизька я не могла. А саме він вчора повністю забрав мої думки про людськість, жалість, бажання допомогти живій істоті в біді... Нехай у дописі буде фото знаменитого Хатіко. Для порівняння вірності собаки до людини і байдужості людей до собак у більшості випадків тепер, в нашій країні.
З самого ранку я почула плач якогось песика, десь неподалік від нашого дому. Думала, якесь цуценя образили старші собаки, і воно плаче від болю. Та це скавуління не припинялося. І я згодом не витримала, - пішла на цей звук, щоб знайти собаку і по можливості йому допомогти. Скавуління лунало з двору підприємства. Там і пекарня, і якісь склади, - купа автівок, хтось заїжджає на погрузку, хтось проїжджає далі. Якісь люди ходять зрідка. А під напівзруйнованою будівлею якоїсь совєцької контори лежала велика біла собака. Жива-здорова, просто - лежить і кудись дивиться. І тут раптом знов: "Ауууууу, аууууу..." Переді мною, біля купи щебеню, лежала собака. Вона не рухалась, і тільки жалісно плакала...
І тепер я впізнала цього пса. Дуже часто за останній рік прогулянок околицями ми зустрічалися на луках та городах. І навіть на вулиці, біля будинків, цей пес бував. Разом із двома білими собачками, які його супроводжували. От одна із них і сиділа зараз біля помираючого свого вожака... Шок від того, що нікому з людей, які це бачать і чують, не потрібен цей ридаючий від болю пес, мене накрив від голови до ніг. І що тут робити, я навіть уявити не могла. Згодом, прийшовши до тями, зателефонувала до місцевого ветлікаря. Ну хоч вони в нас не по собаках і котах, але, думаю, може хоч порадить, як полегшити собаці його відхід на райдугу... Лікар погодився приїхати і вколоти песику знеболювальне. Бо приспати його він не має права, так мені було сказано. Чому - не знаю. Ну і пішли ми з чоловіком до того бідного старезного пса. Взяли водички, повідець, щоб його притримати, коли колотимуть укол. Але ми побачили, що вже запізно... Пес ледь дихав. Звуки плачу майже припинились, а по його морді лазили мухи... Він тільки ледь ворушив повіками, щоб відкрити очі і побачити нас... Полили йому в рот водички із пляшки. Трошки почмакав. Поставили миску з водою поруч. Розуміючи, що - ні, він вже не встане. І пішли, відмінивши виклик ветеринара... Знаєте, я би ніколи в житті не подумала, що плакатиму за бродячим незнайомим псом. Але - другий день не маю спокою. Хоч його і похоронили вже. І розумію, що псові час настав помирати. Та оцей його плач тепер переслідує мене скрізь. І люди, що просто проходять мимо.......... Я не знаю, як так можна. Хіба що всі ці двоногі гомо сапіенси колись в дитинстві отримали не ту вакцину. Замість поліоміеліту їм вкололи байдужість. Інакше пояснити цю жесть я не можу. До речі, - поховати пса приїхав батько зооволонтерки. І побачив також, як людиська просто проходять повз, навіть не помічаючи здохлого старого пса посеред двору підприємств, які все своє життя охороняв.......
