Запах львівського дощу. Після вечірнього концерту у філармонії дощ все ще сипався дрібними краплями згори. Я прощалася з подругою, і вона, відкриваючи свою парасольку, сказала: — Мусимо терпіти цей дощ. Передбачають, що литиме кілька днів. Якби не ці концерти, я б, мабуть, узагалі не виходила з дому. — А я думаю, що дощ нам потрібен. Для очищення, — відповіла я, підставляючи обличчя дрібним, прохолодним краплям. — Як повітря після грози. Ми попрощалися. Дощові краплі робили моє волосся ще пухнастішим, а в голові проносився мій шалений сьогоднішній день. Я йшла й дякувала за життя, за кожен його момент, бо прокинулася я сьогодні від свисту «шахеда». Була ще темною моя кімната, а за вікном — пронизливий, нищівний звук. Я миттю схопилася, одягнула перше, що потрапило під руку, і помчала в наше австрійське бомбосховище. Життя в старому будинку має свої переваги, і моє бомбосховище — єдине нормальне укриття на цій вулиці. Було страшно, як завжди, від невідомості, боляче від несправедливості, що вкотре зазіхає на життя львів’ян.
Знову оминуло. Це вже втретє. Хоча я запевняла себе, що «двічі в одну точку не б’ють». Після тривожної ночі й довгого сну я пішла на роботу. Там мені повідомили новину: у садку, де я працювала раніше, вибуховою хвилею вибило 30 вікон і двоє дверей. Без роздумів я вирішила піти туди, до колишніх колег. Можливо, потрібна якась допомога. І знаєте, що здивувало мене найбільше? Дитячий садок, що за десятки років виховав сотні дітей, що приймав сотні батьків, які просили директора взяти їхнє чадо, аби мати змогу працювати, сьогодні лишився майже сам на сам зі своєю бідою. Замість натовпу небайдужих, я побачила лише декількох старих виховательок, помічниць, нестачу персоналу, й жодного чоловіка. Двоє чоловіків усе ж прийшли, та їхній вигляд і запах свідчили, що вони давненько випивають. Я допомагала заклеювати вікна клейонкою. Навколо панував певний ажіотаж. Вихователька та її помічниця постійно сперечалися, а я, мов у трансі, намагалася потайки побачити стіл, за яким колись сиділа, дитячі кріселка, іграшки, маленькі ліжечка. Це був гарний час для мене й для Максима, але, бачачи проблеми в комунікації, я б не хотіла повертатися сюди працівником.
Надворі знову почався дощ, і мені потрібно було поспішати на зустріч із подругою. Я швидко попрощалася й побігла. Мені було легко й радісно на душі. Я заскочила додому по парасольку й встигла на маршрутку. В автобусі вільне місце було тільки біля трьох військових. Я сіла туди. Чоловіки про щось тихо розмовляли між собою. Від них віяло силою й впевненістю. Коли на зупинці зайшла літня жінка, один із них миттю підхопився й запропонував своє місце. Він сильно заїкався, але мав добре, приємне обличчя. Бабуся посміхнулася, щиро кажучи: — Ой, хлопці, які ви золоті! Я з Дружківки, я добре знаю, які ви…— вона обвела поглядом усіх військових, маючи на увазі їх загалом. — Ми погранці, — твердо сказав той, що сидів біля вікна. Я, на своє здивування, також вступила в розмову. Довгий час я уникала людей, розмов, а зараз мені знову хотілося комунікувати. — До побачення, бережіть себе! — сказала я їм на прощання, виходячи на зупинці. Я прибігла до подруги, яка чекала мене майже годину під дощем. — Ну нарешті! Я вже думала, що ти заблукала, — сказала вона, усміхаючись і струшуючи мокру парасольку. — Вибач, я затрималась, коли забігла додому, і ще трохи у маршрутці, — відповіла я, обіймаючи її. — Давай підемо, не ображайся, я рада, що ми все таки зустрілися. Спочатку вона була трохи знервована, але потім слово за слово й усе змінилося. Ми гарно провели час за розмовами й пішли на концерт у філармонію. І ось я, повертаючись додому, знову під дощем, дивлюся на мокру, віддзеркалену ліхтарями бруківку, і думаю: який довгий був для мене цей день. Не важкий, не виснажливий, а навпаки — насичений різноманітними людьми.
Я йшла й думала про тих, хто пережив жахливу ніч, про людей, що потребували допомоги, про силу й підтримку, яку я побачила в очах військових. Серпневий дощ омивав бруківку, змиваючи сліди тривоги, й водночас напоював землю й душу. Він був ніби свідком усього, що відбулося, і його шум був єдиною музикою в моєму затишному місті. Дякую за увагу і візит.